«ЗАХІД НАМ НЕ ДОПОМАГАЄ!»

 

Щоб хоч трохи зрозуміти, чому країни Заходу так повільно надають військову допомогу Україні, варто вникнути і усвідомити хоча б одну просту річ: країни Заходу – це розвинуті демократії, де більшість рішень залежна від суспільства, його настроїв і очікувань, і це не деспотичні чи автократичні держави, де рішення приймає тиран разом з групкою друзів-злочинців, а настрої місцевих обивателів відповідно стеруються.

Західні політики можливо і хотіли б більше допомогти нам, але у них там постійно то вибори, то дискусії з опозицією, то преса, то інтереси країни і народу, то звичайний людський комфортний ізоляціонізм. Тому наші кричалки, що Захід такий-сякий, а нас тут вбивають, чи «хай приїдуть в Бучу» (після якоїсь чергової заяви західного політика) – це «кричалки» в пусту. Західні політики приїздять і в Бучу, і в Ізюм, і до Херсону, все бачать, щиро особисто співчувають, потім повертаються до себе, до свого народу... і продовжують враховувати народні настрої.

Зазвичай, допомагають комусь, хто дуже близький, зазвичай безпосередній сусід, хто сильно пов'язаний з тобою чи то мовно, чи то культурно чи особливо економічно і стратегічно. І теж дуже важливе є сприйняття місцевим суспільством тієї країни, яка просить про допомогу і на яку це суспільство має виділити частину своїх податків.

Саме так громадяни розвинених демократій трактують допомогу: це не гроші уряду на це підуть, але наші податки. І тому завданням місцевого уряду є в даному випадку переконати місцевих громадян (і опозицію, яка зазвичай не хворіє поблажливістю до опонентів), що їхні податки йдуть у правильному напрямку і що це в інтересах цих же громадян. А якщо у даній окремо взятій країні сприйняття України, скажімо, нижче середнього, то тоді взагалі є чимось подібним до «політичного чуда», що місцевий уряд ще спроможний хоч якось продовжувати допомогу, чи то воєнну, чи то фінансову чи навіть гуманітарну.

У країнах світу час від часу проводяться професійні опитування суспільства щодо їхніх симпатій чи антипатій по відношенню до інших країн. В одних країнах Заходу ми стоїмо вище в очах місцевих обивателів, і тому ми для них «більш симпатичні», в інших країнах – нижче, і тому «менш симпатичні» (відповідно, до нас більше антипатії). Варто додати, що в країнах Заходу, тобто у розвинутих демократичних суспільствах (ну і теж у Японії, Австралії тощо), ми ще порівняно непогано сприймаємося.

«Порівняно непогано» – це якщо подивитися на більшість країн Африки чи Азії, де часто люблять «сильних диктаторів» чи різних тиранів типу путіна. Це загалом ті країни, в яких теж сильні анти-американські і просто анти-західні настрої, і де більшість «простого місцевого народу» руками і ногами «за росію» і за її «непереможну армію». Вистачить зайти в соцмережах у середовище громадян якогось Чаду, Конго-Заїру, Індонезії, Філіппін, Бангладешу, чи навіть Індії тощо, щоб переконатися, яка там шалена підтримка росії, і зневажання України. Тому ще дякуймо Богу, що їхні країни в такому собі ООН голосують хоча і не «за», то принаймні не «проти» України. Ну бо там ще геополітичний розклад відіграє свою роль...

Але і серед західних країн у нас не так багато великих симпатиків. Це якщо йдеться про пересічних громадян тих країн. І з кожним роком тих симпатиків меншає. Тому ті громадяни все більше прагнуть не допомагати Україні, а щоб Україна вже погоджувалася зі статус-кво, тобто втратою окупованих територій, домовлялася про мир з росією, можливо навіть на умовах росії (тобто НАТО – однозначно ні, ЄС – бажано ні). Приміром, в Італії вже майже половина суспільства за «мирні перемовини», і тому постава їхньої прем'єрки до України – це свого роду героїзм. Трохи подібно в Німеччині, тому хай не дивують слова канцлера Шольца про «уникання ескалації з росією».

Хтось би сказав, що в кожної країни є свої інтереси, і це правда, особливо якщо йдеться про зовнішню політику. Але теж є внутрішні справи, і передусім – це справи своїх громадян, які мають таке а не інше сприйняття світу і країн та народів світу, і тому місцевий уряд «бореться» як може (і часом – як не може) зі своїми громадянами. І теж зі своєю опозицією. Що видно хоча б на прикладі США, при чому, не лише тепер, але і взагалі за останні сто років (ІІ Світова, Корея, Куба, В'єтнам, Ірак, Афганістан, Сирія, тепер Україна тощо). Знову таки, все опиралося і опирається перш за все на симпатії чи антипатії до того народу, якому «ми допомагаємо», тобто якому віддаємо свої податки.

Натомість, якщо йдеться про країни Європи, то ось один «типовий» приклад, як то кажуть – середня температура в палаті. Можна знайти у новинах результати циклічного опитування «Симпатії чеського суспільства до окремих країн». Остання доповідь із цієї серії була оприлюднена Центром вивчення громадської думки Інституту соціології Академії наук Чеської Республіки 21 грудня 2023 року. Так ось, громадяни Чехії, станом на кінець 2023 р. з симпатією сприймають інші країни у такому порядку (графік долучений):

Словаччина – 82%, Австрія – 71%, Польща – 61%, Велика Британія – 57%, Франція – 53%, Німеччина – 50%, Угорщина – 41%, США – 32%, Україна – 21%, росія – 15%, Китай – 12%.

Як видно, Україна в очах чеських громадян лише трохи вище від росії і у два рази нижче від Угорщини. Яку до речі ще недавно позитивно сприймало десь 2/3 чехів. До сприйняття чехами України так, як Словаччини чи Польщі, нам ой як далеченько. Найбільша в історії симпатія чехів до України була зафіксована в кінці 2021 року на рівні аж 37%, тобто кожен третій чех нас підтримував. А загалом, то протягом періоду від 1991 року, відколи проводяться у Чехії ці опитування, то у нас симпатиків там десь в середньому 20%, приблизно як і для росії, часом навіть менше.

Такі ось справи. Можна в цьому звинувачувати громадян цих країн, можна уряди, можна колективний Захід, врешті можна російську пропаганду, та й кого завгодно. Але любити себе ми нікого не змусимо, це справа добровільна. І для цього нам самим ще багато (можливо цілі покоління) належить попрацювати. Як німцям чи японцям після ІІ Світової війни, після якої ці дві нації слушно не сприймалися більшістю світу позитивно. Але німці і японці почали над цим працювати. І стали країнами, які в більшості країн світу сприймаються тепер позитивно, як демократичні, вільні і загалом некорумповані країни.

Коли чуємо фразу: «Захід нам не допомагає», а це при тому, що «у нас війна», то перш за все звернімо увагу, скільки вже Захід нам допоміг, не зважаючи на досить низьке сприйняття України більшістю громадян західних країн. У всякому разі, це нижче сприйняття, ніж нам хотілося б, а тим не менше допомога набагато перевищувала це сприйняття. А по-друге, якщо за кожну ситуативну відмову допомагати чи зменшення допомоги Україна чи українці будуть демонструвати лише свій негатив і образу в бік Заходу (бо «нас тут бомблять, а не вас», бо «ми і вас захищаємо» тощо), тоді сподіватися на подальше збільшення допомоги зась.

Але попри все це ми не можемо впадати у відчай, злість, «все пропало», образу, лише ставати мудрішими, більш покірними, більш вдячними. Бо це ми перш за все потребуємо допомоги, а не навпаки. «Мудре і смиренне телятко дві корівки виссе, а норовливе і дурне – жодної». Війна триває, результат війни дуже непевний, взагалі існування України під загрозою, тому мудро і покірно збільшуймо кількість наших симпатиків, партнерів, друзів, будьмо відкритими на будь-яку допомогу і компроміс, який в наших інтересах, а також вдячні за будь-який жест підтримки, навіть менший від очікуваного. Це все лише нам на користь і врешті – це все заради нашої перемоги у цій важкій і нерівній війні.