ЖІНКА У ЦЕРКВІ
Протиріччя
Католицька Церква на ІІ
Ватиканському Соборі привітала як знак часу суспільний аванс жінки у світі і
закликала до збільшення ролі жінки у Церкві, не конкретизуючи, щоправда, у якій
мірі і формі.
Деякі Євангельські та
Англіканська Церкви, стоячи на ґрунті цілковитої рівності жінок і чоловіків –
при чому не тільки перед Богом, але також і в суспільстві – приймають аванс
жінок у Церкві аж до священства та єпископства. В інших протестантських церквах
священство жінок залишається поки що питанням спірним.
Традиціоналісти[1]
вважають, що місце жінки – передовсім у сім’ї і треба мати на увазі не стільки
добро жінки, скільки добро сім’ї. В суспільстві завдання жінок повинні бути
скеровані до сім’ї та дітей, а самі жінки повинні бути завжди підлеглі своїм
чоловікам і бути їм помічницями.
Учительський Уряд
Католицької Церкви, висловлюючи свою позицію щодо статусу і місця жінок у
Церкві і в суспільстві, старається бути десь посередині між скрайними поглядами.
Дається зелене світло на аванс жінок у суспільстві, з застереженням, щоб
доцінити також позицію матері в сім’ї і дати відповідну допомогу і права, щоб
могла роль матері погоджувати з працею поза домом[2].
Що стосується священства, то в Католицькій Церкві вважається, що уряд,
пов’язаний зі свяченням, з установлення Христа призначений тільки для
чоловіків. Так само по Канонічному праву уряд диякона, субдиякона чи навіть
лектора (чтеця) застережений для чоловіків. Жінкам же стали доступні
богословська освіта з можливістю отримання всіх наукових ступенів і навчання
богослов’я від катехетики в школі до лекцій в інститутах, університетах чи
духовних семінаріях. Отже, на практиці аванс жінок у Церкві пішов у напрямку
повного доступу до навчання і викладання у сфері теології і пов’язаних з нею
наук.
Феміністична теологія
звертає увагу, що все передання Об’явлення взяте у форми культури і мови
типових для патріархального суспільства[3].
Бога називається Отцем, а не Отцем і Матір’ю, хоча відомо, що Бог не має статі.
Біблія, особливо в поетичних книгах, показує жінку як залежну від чоловіка, а
часто як спокусу або небезпеку для віри і моральності. Виразом патріархальної
культури, як вважає феміністична теологія, є зпихування на жінку вини за
первородний гріх. У Новому Завіті знову видно прояви патріархалізму, особливо в
деяких Посланнях апостола Павла, котрий наказує тільки жінкам мати накриту
голову в церкві, мовчати в церкві (тобто не проповідувати), а вдома вчитися від
чоловіків і бути їм підлеглими. Феміністична теологія звертає увагу, що існує
різниця між приписами, зумовленими культурою тих часів, а суттєвим теологічним
переданням в Біблії. Бог створив як чоловіка, так і жінку на свій образ і
подобу. Звертається також увагу на те, що відношення Ісуса Христа до жінок
значно відрізнялося від прийнятого в тодішньому юдаїзмі. Ісус не піддався
повністю впливам патріархальної культури; хоч у цій культурі народився, жив і
діяв, то однак переходив границі її структур. Наводяться приклади: розмова
Ісуса з самарянкою – в той час це було неймовірне; жінки-учениці Ісуса, котрі
ходили за Ним і слухали Його; після воскресіння Ісус спочатку показався жінкам
і тому жінки були першими свідками і проповідниками Воскресіння Христового.
Далі, апостол Павло поздоровляє жінок, котрі разом з ним трудилися,
проповідуючи Євангеліє і називає їх дияконісами. Деякі феміністичні теологи
вважають, що апостол Павло говорив навіть про жінок-дияконів у 1 Посланні до
Тимотея (3:8-13), але це непевне.
У середньовіччі, як вважає
феміністична теологія, розвиток структури Церкви і теології пішов у сторону
майже повного обмеження ролі і свободи жінки у церковній спільноті. Жінки у той
час могли нормально вчитися хіба що в монастирях, будучи монахинями.
Деякі радикальні фемістичні теологи, які
називають себе теологами визволення, вважають, що дискримінація жінок і їх
підпорядкування чоловікам – це перший наслідок первородного гріха. Церква
повинна завжди захищати бідного та дискримінованого, повинна також признати
рівність статей в можливості виконання всяких церковних справ і отримання
церковних урядів. Багато теологів визволення (в основному, з посеред жінок)
висловлюється за священством жінок, але водночас вважають, що Церква повинна до
цієї свідомості дозріти. А для цього, на їх думку, треба заново уважно
переглянути ціле Святе Письмо, відділити написане там під впливом
патріархальної культури даного часу від самого Божого Об’явлення.
Традиціоналісти (лефебристи)
переконані, що Католицька Церква під час ІІ Ватиканського Собору пішла досить
далеко в допущенні мирян до голосу, а також у справі рівноправ’я жінок. На їх
думку, жінка рівна перед Богом в можливості бути святою, але через свою природу
повинна бути матір’ю і залежною в сім’ї. Це природа а не наслідок первородного
гріха робить жінку залежною та відводить їй роль народжувати дітей, виховувати
їх та турбуватися про дім. Традиціоналісти переконані, що рівноправ’я призведе
до того, що жінка перестане бути жінкою, а сім’я розпадеться[4].
Католицька Церва розглядає спільноту Церкви
як Божий Народ, віруючий у Христа, в якому вже нема чоловіка і жінки, але всі
являються чимось одним у Христі. Цей Народ має ієрархічну структуру, в якій
уряди єпископів і священиків мають служити цілій спільноті вірних. Цю роль, як
вважає Папа Іван Павло ІІ, Ісус Христос довірив самим чоловікам, вони також
були апостолами, старшими і єпископами. Тому зарезервування священства самим
тільки чоловікам є волею Христа, а отже, волею Божою. Не можна цієї служби,
вважає Учительський Уряд Церкви, домагатися на підставі суспільної рівності.
Але зі сторони Церкви треба наново осмислити участь жінок у навчанні і роботі
Церкви, а також більше доцінити їх у житті і діяльності церковної спільноти.
Католицька Церква далі підтримує повагу для дівицтва, як чоловіків, так і
жінок, і особливу повагу для ролі матері. Якщо теологія визволення приділяє
більшу увагу Марії Магдалині і Марії з Вифанії, як ученицям Христа, то
Католицька Церква в своєму навчанні підкреслює роль Марії, матері Ісуса –
Вчительки віри. Поставу Церкви у цій справі можна коротко окреслити як
доцінення жінки в сім’ї і признання рівноважності праці вдома і праці поза
домом, а одночасно – підтримка права жінки до повного розвитку своєї
особистості, до обрання і виконання вибраної професії, а також до входження в
суспільне життя Церкви у такій мірі, в якій це окреслює право мирян, чоловіків
і жінок.
Феміністична теологія
Папа Іван XXIII серед знаків
часу для Церкви назвав, між іншими, так зване “жіноче питання”[5].
ІІ Ватиканський Собор зайнявся ситуацією жінок в основному в Конституції “Про
Церкву в сучасному світі” (“Gaudium et spes”). Після Собору жінкам дозволено у
повній мірі вивчати теологію, а також, хоч спочатку і теоретично, викладати
теологію. Були видані документи Учительського Уряду Церкви присвячені жінкам[6].
Це досить вагомі кроки в
Церкві, якщо усвідомити, що дотеперішня теологічна думка, хоч і досить
багаторідна, має одну спільну цеху: є ділом майже виключно чоловіків.
Як вважають теологи
феміністичні, у Церкві другорядна позиція жінки часто приймається як звичайна і
“природна”, а також була виправдовувана і доводжувана теологічно, як проявлення
волі Божої щодо створіння.
Патріархат[7]
означає окреслений ієрархічний порядок суспільства, в якому батько, тобто
чоловік стоїть на вершині, а всі інші йому підпорядковані, інакше говорячи –
домінація чоловіків над жінками в усьому.
Феміністична теологія
обов’язково хотіла знайти нові принципи толкування Святого Письма і Традиції,
так, щоб очистити її від слідів патріархальної культури, в якій були написані.
Феміністична теологія ставить питання про можливість, чи навіть обов’язок
використання по відношенню до безкінечної Таємниці Бога також жіночих образів і
символіки.
На думку феміністичних
теологів, відповідь на питання про позицію жінки у Церкві виникає з відповіді
на слідуюче питання: чи жінка гідна бути посередником в передаванню того, що
святе, того, що походить від Бога. Теологи феміністичні вважають, що належить
відрізнити спасительну суть Доброї Новини від патріархальної деформації
християнства.
Чим являється фемінізм для
феміністичних теологів? Фемінізм – це не ненависть по відношенню до чоловіків
як таких, ані приписування кожному чоловікові особистої вини за існуючий
суспільний лад. На відміну від фемінізму, пануючого в кінці XIX на початку ХХ
віків, який старався добитися
рівноправ’я, наслідуючи чоловіків, а чоловік був якби нормою людини, взірцем
для наслідування, сучасний фемінізм являється спільним пошуком жінками цілі їх
визволення, новою оцінкою цінностей у суспільстві, здомінованому чоловіками, а
також створення нових цінностей. Сучасний фемінізм вже не хоче уподібнюватися
до чоловіків, але хоче зберегти відмінність
жінок та їх унікальність і добивається признання, що ця відмінність не гірша
від чоловічої, але взаємодоповнююча і рівноправна. Отже, феміністична теологія
– це реакція на дотеперішню андроцентричну[8]
теологію.
Теологія феміністична бореться зі
стереотипами. На думку цих теологів, перший стереотип – це переконання, що
християнство признало повністю гідність жінки і дало їй повну свободу і
можливість розвитку. Тексти багатьох Отців Церкви і теологів на протязі двох
тисяч років християнства приводять до зовсім протилежних висновків. Навіть
Біблія, книга, написана самими чоловіками, має в собі виразні сліди
патріархальної культури, в середовищі якої виникла. Феміністичні теологи
відкрили в Біблії “тексти терору”, андроцентричні і ворожі жінкам оповідання.
Вірячи, що Бог справедливий, хоче спасти і відкупити всіх людей, деякі
феміністичні теологи твердять, що всюди там, де в Біблії жінкам причиняється
гніт, не може бути мови про об’явлену і спасительну дію Бога. Феміністичні
теологи по новому дивляться на особу Ісуса Христа, особливо на Його ставлення
до жінок як до осіб, бо ж завжди вів з ними діалог, в той час, коли для
чоловіка тієї культури розмовляти публічно з жінкою як рівний з рівною було
неймовірне, навіть понижуюче. Дуже часто, на думку феміністичних теологів,
замовчуються важливі тексти у Святому Письмі, що відносяться до жінок.
Наприклад, всі знають, що слова “Ти Христос, Син Бога Живого” сказав апостол Петро
(Мт 16:16), але мало хто пам’ятає, що такі самі слова сказала Марта, сестра
Лазаря (Ів 11:27). Жінки, на відміну від майже всіх чоловіків, залишилися до
кінця при розп’ятому Христі, а також були першими свідками Воскресіння та
першими апостолками-звістунками цієї радісної Новини. Марія Магдалина, котра
перша розмовляла з Воскреслим Ісусом Христом, деякими Отцями Церкви названа
“Апостолкою апостолів”[9].
Феміністичні теологи
критикують виключно чоловічу мову і символіку, яка використовується в Біблії і
теологічних творах для вираження Таємниці Бога. Адже з теологічної точки зору
Бог не являється ані чоловіком, ані жінкою, але знаходиться понад людською
статтю. Новий Завіт має 170 місць, де Бога називається “Отець”, тоді як у
Старому Завіті таких місць лише 11, тому феміністичні теологи вважають Новий
Завіт більш маскуліністичним[10],
ніж Старий Завіт. У християнській символіці образ Бога не тільки чоловічий, але
навіть патріархальний, з чого виросло переконання про вищість чоловіків над
жінками і підпорядкування одних другим. Тому деякі феміністичні дослідники сконцентрувались
на показанню існуючих в Святому Письмі жіночих образів Бога. Біблія, наприклад,
говорить про Бога, який родить (Іс 42:11, Втор 32:18), кормить, як мати (Іс
49:15, Чис 11:11-13, Пс 131:1-2, Ос 11:4), є господинею (Пс 123:2, Лк 15:8-10),
деколи є як ведмедиця (Ос 13:8), орлиця (Втор 32:11), квочка (Мт 23:37, Лк
13:34), та багато інших жіночих образів. В феміністичній теології не йдеться
про зміну граматичного роду слова “Бог” (як цього вимагають крайні феміністки),
але про зміну мислення про Бога, адже Бог – це не тільки суворий Отець, але
також – і передовсім – сама Любов[11].
Теологія феміністична
ставить також досить спірне питання: “Чому жінки не можуть бути священиками?”
Відомо, що на це питання по різному дивляться в окремих Церквах і церковних
спільнотах. Католицька Церква, так як і Православна, стоїть на позиції
недопущення жінок до священичих свячень. Декларація „Inter insigniores”, видана
Конґреґацією Віровчення у 1976 році, обґрунтовує це багатовіковою церковною
традицією, а також необхідністю природної
подібності між Христом і особою, котра Його представляє. Феміністичні
теологи звертають увагу на те, що в офіціальній аргументації перекладається
чоловічість історичного Ісуса на понадісторичного і відвічного Христа – Сина
Божого[12].
З теологічної точки зору істотне однак людство Ісуса Христа, а не Його стать. В
Новому Завіті Христос тільки три рази названий чоловіком (гр.: o aner), і майже завжди людиною (гр.: o
antropos). На Нікейському Соборі в 325 році
був прийнятий Символ віри, в якому сповідується, що “Бог став людиною”
(“вочеловічився”), а не те, що він став мужчиною, тому що перша правда
важливіша. Звертається також увагу на визначення Отців Церкви: “Що не було
прийняте, те не було відкуплене”, а тому Ісус Христос, стаючи людиною, відкупив
усіх людей – якби важливішим було, що Христос став мужчиною, тоді відкупив би
тільки чоловіків. Феміністки питають: “Чи недопущення жінок до священства з
приводу їхньої статі не рівнозначне з виключенням участі жінок у відкупленні?”
Щодо
християнської антропології[13], то
теологи феміністичні критикують дотеперішнє традиційне навчання про жінку,
котре мало довести підпорядкування жінки чоловікові. Таке мислення про жінку,
на думку феміністок, має початок вже в теології апостола Павла. Згідно з
апостолом Павлом є два приводи, чому жінка повинна бути послушна чоловікові:
Єва була створена після Адама, а також перша согрішила. Святі Августин і Тома
Аквінський також андроцентрично бачили позицію жінки у світі: жінка існує для
чоловіка, стоїть на другому місці, у більшій мірі відповідальна за первородний
гріх, хоч має також участь у відкупленні Ісуса Христа.
Феміністичні
теологи ставлять питання християнській антропології: 1) чи можна будувати образ
жінки, опираючись тільки на взірцю Марії? 2) чи можна будувати образ жінки,
опираючись тільки на взірцю матері?
Теологи
феміністичні для опису відношення чоловіка і жінки пропонують модель взаємодоповнення: кожна стать має свої
характерні цехи і потребує доповнення другої статі, щоб дійти до людської
“цілості”. На думку теологів-феміністок, існують дві небезпеки: 1) максимальне
підкреслювання різниць між чоловіком та жінкою, з якого випливає, що жінка – це
тільки дівиця і мати, і за це їй належиться пошана і подяка (чоловікам, в
основному, такий образ жінки подобається); 2) “відмінності” жінок в очах
чоловіків є якби “доповненням” чоловічих цех. У жінок перелічуються природні
цехи: материнська турбота, ніжність, практичність, і тому біологія стає долею,
призначенням жінки, а її роль зводиться тільки до материнства. “Чоловічі” цехи
(раціональність, агресивність, конкуренція) відносяться до публічного життя і
вважаються за “вищі”. Феміністки вважають, що поділ цінностей на “чоловічі” та
“жіночі” веде до викривлення в цілому як чоловіків, так і жінок, бо такі
цінності має кожна людина.
Феміністичні
теологи у створенні антропології за основу беруть не статеві різниці, але те,
що спільне обидвом статям. Вони стараються показати у чоловіків елементи
“жіночі”, а в жінок – “чоловічі”. Цим вони не заперечують полярності, тобто
протилежності, між чоловіком і жінкою, але хочуть показати, що така полярність
існує вже в кожній людині окремо.
Жіноча історія античної
Церкви
В кінці другого віку після
Різдва Христового церковний письменник Тертуліан в одному зі своїх творів
називав жінку кімнатою диявола за те, що зламала печать дерева в раю і перша
відійшла від заповіді Божої, а також спокусила чоловіка, котрий є образом
Божим, і з приводу цього її вчинку сам Син Божий мусів померти на хресті. У ІV
віці Проклос, єпископ Константинополя, наголошував: “Дякуючи Марії, всі жінки –
благословенні, жінка вже не носить на собі прокляття..., бо ця стать перевищує
хвалою навіть ангелів”.
Як виглядала ситуація жінки
в юдаїстичному світі? У книзі Буття весь опис сотворення і упадку людини
представляє Єву рівну Адамові. Пізніше, однак,
Старий Завіт показує жінку як другорядну постать, а Закон стосує інакші
права до жінки, ніж до чоловіка. Але не зважаючи на це, в історії Ізраїля жінки
часто дорівнювали, або і перевищували чоловіків, бо відігравали значну роль
матері (Сара, Ревека, Рахиль), пророчиці (Марія, сестра Мойсея, Халда), вождя
(Девора), захисниці свого народу (Юдита, Естер), як приклад чесноти (Рут,
Сусанна).
Інакше було в часі Ісуса
Христа. Роль жінки зводилась до домашньої праці. Жінка народжувала дітей і
займалась господарством, не мала релігійних прав, не була зобов’язана ходити в синагогу,
ритуально молитися, не мала також публічних прав – була цілковито залежна від
свого чоловіка[14].
Ісус Христос радикально
змінив ставлення до жінки. Здається, Він свідомо ламає всі єврейські табу,
говорить, наприклад, сам на сам з жінкою, рятує блудницю, яку піймали на
гарячому вчинку, дозволяє, щоб до нього доторкнулася нечиста жінка, більше
того, Ісус наголошував, що блудниці випередять справедливих фарисеїв на дорозі
до Царства Небесного. Але, на жаль, на ці, справді революційні у той час
вчинки, мало хто звертав увагу в перші віки християнства. Діяльність жінки у
Церкві залишалася де-факто другорядною, але її роль для розвитку Церкви була
вирішальною, і не один раз жінки випереджали самих апостолів. Якщо у Церкві, у
офіційних церковних спільнотах, парафіях, роль жінки була обмежена приписами,
які сформулював апостол Павло, то у малих, замкнутих групах жінки дуже часто
грали основну роль: були пророчицями, апостолками, керівниками. Деколи такі
замкнуті спільноти ставали єретицькими, з якими треба було доктринально
боротися, а цей факт сприяв тому, що ієрархи і теологи починали відноситися до
провідництва жінок у Церкві з певною підозрою.
Хоча вважалося всіма, що
жінка – це слабка істота, однак від ІІ віку вже з’явилося багато мучениць.
Першими офіційно признаними мученицями-християнками були Феліцита і Перпетуя,
пізніше – Агнеса, Луція, Аґата та інші.
Монахині деколи грали
вирішальну роль в наверненні, в праці, чи в житті навіть найбільших теологів.
Крім монахинь існували в старожитній Церкві групи вдів (про них згадував ще
апостол Павло), які вели аскетичне життя, займалися харитативною діяльністю.
Досить дискусійним є питання
про участь жінок у літургічній діяльності Церкви. Єпископство та священство
були зарезервовані для чоловіків, хоча відомі випадки, коли були
жінки-священики і жінки-проповідники, але тільки в замкнутих (єретицьких)
групах. Щодо дияконів, то апостол Павло згадує про жінок-дияконіс (Рим 16:1,12;
1Тим 3:11). Але дотепер немає певності, чи отримували жінки дияконське
свячення, чи це була тільки церковна функція і в якій сфері? Важко сказати, чи
дияконіси належали до духовенства, чи ні? Одні первісні тексти це
підтверджують, інші заперечують. Термін “дияконіса” перший раз з’являється на
Нікейському Соборі в 325 році, в 19 каноні. Але досить неясні висловлення про
цю функцію в первісній Церкві: іноді навіть вважається, що дияконіси – це були
вдови або дівиці, які своєю послугою допомагали священикам та єпископам.
Також до кінця не відомо, що собою
представляла інституція вдів, бо як говорять деякі автори, приймали до них
навіть ще незаміжніх дівиць. Інститутуція вдів займала якусь церковну гідність,
бо наприклад Оріґен спочатку говорить про єпископів, далі про священиків, потім
про дияконів, і нарешті про вдів[15].
У Східній Церкві дияконісам
доручалось асистування під час і після хрещення[16],
та післяхрестна катехизація жінок, а також душпастерство жінок серед поган.
Дияконіси були у великому почитанні серед вірних. Грецькі “Апостольські
Конституції” з ІV століття говорять про установлення дияконіс єпископом, в
присутності священиків та дияконів. Але це не означало, що дияконіса входила до
духовенства, бо ці ж “Конституції” зазначають, що дияконіса не може
благословити, ані виконувати жодної чинності, яку виконують священики чи
диякони.
Так як дияконіси у Східній
Церкві стали з часом майже паралельним урядом з дияконами, прості люди могли
вважати їх за духовні особи, тому багато авторів та постанов церковного права
постійно повторюють, що дияконіси не належать до духовенства.
Досить багато неясностей
залишається в наших відомостях щодо дияконіс, і не відомо, чи будуть ці
неясності вияснені. Відомо тільки, що функція дияконіс перестала існувати в
Церкві десь в Х віці.
Багато жінок сприяло
наверненню своїх чоловіків, дітей, братів, як наприклад свята Моніка і її син,
святий Августин, або Нонна, мати Григорія Богослова і її чоловік Григорій,
єпископ. Як видно, роль жінок у поширенні християнства була істотна в перших
віках.
Деякі ґностики[17]
вважали, що жінка не може спастися, бо не гідна вічного життя. В ґностичній
євангелії від Томи описано, як Ісус веде жінку, щоб вчинити її мужчиною, бо
тільки та жінка, котра стане мужчиною, ввійде до Царства Божого[18].
Що стосується наказу
апостола Павла, щоб жінки у церкві прикривали голову, то Тертуліан, коментуючи
це, говорить, що деякі вважають, що апостол мав на думці жінок замужніх, а не
дівиць. Але накривати голову треба з огляду на звичай і природу, а не з огляду
на стан, а природа як у замужніх так і у незамужніх така сама – жіноча. Тому
коли дівчинка перестане бути дитиною, повинна прикривати голову. Навіть та, яка
не виходить заміж (наприклад, монахиня) повинна прикривати голову[19].
Климент Александрійський
вважав, що жінка і чоловік мають рівну собі природу і однаково зобов’язані жити
в чеснотах. Якби хтось вважав, що тільки чоловік має бути справедливим і
стриманим, а жінка не мусить, то це чистий абсурд. Природа жінки відрізняється
від природи чоловіка, але чесноти зобов’язують всіх однаково. Жінки повинні
мати право займатися філософією, хоч чоловіки у цьому повністю їх перевищують[20].
“Дідаскалія”, тобто
католицька наука Апостолів, повчає, як має вести себе жінка. Не повинна
наряджатися, робити якісь спеціальні зачіски чи ходити в таких сукнях і
сандалах, як ходять жінки легкої поведінки, щоб не спокушувати чоловіків і не
доводити їх і себе до гріха. Коли виходить на вулицю, то найкраще прикривати
собі лице яким-небудь полотном, щоб не показувати іншим своєї краси, а
подобатися тільки своєму чоловікові. З цього приводу не треба також малюватися.
Погляд повинен бути скерований вниз, а сукня має прикривати ціле тіло[21].
У ІІ віці структура Церкви
була достосована до структури сім’ї. Єпископ, як говорить в своїх Посланнях
святий Ігнатій Антіохійський, являється вчителем і отцем, котрому все має бути
підпорядковане. Жінкам повністю не заборонялось навчати релігії, але
дозволялось лише так, як в сім’ї – навчати дітей, а в жодному разі чоловіків.
Деякі християнські письменники вважали, що погани висміяли б християн, якби
жінки зайняли в Церкві керівні функції. Зрештою, як наголошують деякі сучасні
християнські автори, люди нашого часу, жиючі в демократичному світі, також деколи
сміються, але вже з приводу недопущення жінок до церковних посад.
Щодо ролі жінок в прийнятті
християнства в перші віки, то свідоцтва Отців з ІІ віку говорять, що роль жінок
у християнському суспільстві була досить значна. Святий Ігнатій Антіохійський
поздоровляв у своїх Посланнях до Смирни та до Полікарпа християнські сім’ї як з
чоловіками на чолі, так і з жінками. Жінки в І-ІІ віках мусіли бути досить
активні, якщо в різних Посланнях часто нагадувалось, щоб трималися суспільного
порядку[22].
Якщо були мішані подружжя, то найчастіше чоловік був поганином, а жінка –
християнкою, з чого може випливати, що жінки перші приймали християнство.
Християнські автори, наприклад Тертуліан,
святий Кипріян деколи згадують про освічених жінок-християнок. “Акти мучеників”
наводять багато прикладів мучеництва жінок, дивуючись одночасно, що так слабі
фізично створіння, так мужньо віддають своє життя за Христа.
Джерела з ІІ і ІІІ віків часто
згадують, що жінки високих урядовців імперії були християнками. Правда, з цих
джерел також відомо, що жінки були більш податні на вплив єресі чи ґнози, а
ставши членом якоїсь секти, досить активно займалися релігійною діяльністю,
зокрема навчанням та хрещенням. Також варто зазначити, що більша ініціатива
жінок ніж чоловіків в прийнятті християнства пояснюється більшою схильністю
жінок до релігії, але також тим, що не займалися, як чоловіки, політикою та
суспільними справами.
Теоретично Отці Церкви
говорять про рівність чоловіка і жінки і навіть про рівність чоловічої та
жіночої природ[23]. Але
практично, Отці не висловлювались про рівноправ’я жінок в суспільному чи
релігійному житті. Майже там, де тільки що говорили про рівність природи,
підкреслювали першість та вищість чоловіка[24].
Християнські автори, як і античні філософи, приписували жінці певні цехи
характеру, наприклад, релігійну та моральну слабкість (Оріґен), а ці цехи
робили жінок особами залежними і слабшими. Деякі Отці, йдучи слідом за цими ж
античними філософами разом з Аристотелем, ділять цехи характеру на “чоловічі” і
“жіночі”: розум – душа, пізнання – відчуття і т. д., причому “жіночі” повинні
бути підпорядковані “чоловічим”. Але залишається питання, наскільки такий
теоретичний поділ “як повинно бути”, відповідав фактичній суспільній ситуації і
був виразом браку рівноправ’я жінок?
У первісній Церкві жінок
трактовано на рівні з чоловіками принаймні в одному вимірі: в сфері отримання
дарів Святого Духа, а конкретно – дару пророцтва. Дома жінки на рівні з
чоловіками керували молитвою, настановами чи іншими релігійними чинностями, але,
здається, цей звичай утримувався тільки у перших поколіннях християн, до ІІ
віку. Свідоцтва про активну релігійну участь жінок поза власним домом
відносяться тільки до ґностицьких спільнот та християнських сект, але дуже
рідко, якщо йдеться про Католицьку Церкву. Жінкам деколи дозволяли співати в
церкві на літургії, але не всім це подобалось, наприклад Євсевій Кесарійський в
“Церковній історії” називає це “зловживанням”[25].
Так як багато жінок було в різних сектах, де вони деколи займали високі посади,
церковна влада не хотіла, щоб жінки, схильні, на її думку, до єресі, займали
якусь владу в Церкві, тому, як пише Євсевій Кесарійський, в половині ІІІ віку в
римській церкві жінки вже не займали жодні церковні посади[26].
Але не тільки схильність до
єресі чи сектантства була причиною відсунення жінок від деяких функцій в
Церкві. Ця проблема досить складна, тому окремо треба дивитися на відсутність
жінок в ієрархії Церкви, тобто брак свячень жінок, а інакше оцінювати заборону
навчання в Церкві, а ще інакше треба представляти існування а потім занепад
уряду дияконіс.
Роль і функція жінки в
Церкві розглядалась філософами і теологами. Видно тут зіткнення двох тенденцій
в баченню жінок: а) негативної, б) позитивної.
а) Одні вважають, що
християнство додало релігійні аргументи до суспільної нерівності жінок[27],
котрі відсували жінок від виконування релігійних функцій, особливо
проповідування і прийняття свячень. Антифеміністами були також Отці Церкви.
Антифеміністично настроєний
античний світ[28]
опирався на догмі, що жінка – це істота слабка: фізично, морально,
інтелектуально, а також нездібна займати відповідальних посад. З цього
виростала погорда до жінок. Але треба пам’ятати, що в свідоцтвах, які нам дають
літературні твори, літературний персонаж не завжди співпадав з фактичною
ситуацією. Християнський антифемінізм виводився, крім впливів греко-римських, з
юдейської культури, а також з вузького інтерпретування книги Буття, особливо
гріхопадіння Адама і Єви.
В філософії доказувано
слабкість жінки: чоловік – це розум, жінка – це відчуття. Цю слабкість і нищий
рівень доказувано також на підставі Нового Завіту: Христос призвав чоловіків на
апостолів та 70 учнів і тільки їм довірив у Церкві владу священства, управління
і навчання. Святий Павло також заборонив жінкам говорити в церкві і наказав
підкоритися своїм чоловікам. Це все показує, наскільки інтерпретація Отців була
одностороння і вирвана з контексту. Крім аргументів біблійних і ментальних,
були ще історичні, про які вже говорилося, а саме – жінки брали досить вагому
участь в поставанню і поширенню єресей, а це ще раз було підтвердженням
чоловікам, що жінка являється “кімнатою диявола”, як висловився Тертуліан.
б) Інші вважають, що
християнство дало натхнення для рівноправ’я жінок. Якщо жінкам забороняли
навчати на зібраннях, то це означає, що вони навчали, і досить інтенсивно, що аж треба було робити
радикальні обмеження.
Завжди, читаючи Отців Церкви
чи інших церковних авторів, зустрічаємося з подібною антиномією, протиставними
текстами. Для одних християнство сприяло поневоленню і пониженню жінки, для
інших – вернуло їй гідність і сприяло її розвиткові. У Отців Церкви можна
знайти все – як позитивне, так і негативне, але часто кожен читає те, що хоче
прочитати. Причин таких розбіжностей у творах ранньохристиянських авторів кілька,
виникають вони по-перше: з виховання і середовища автора, а також з його
упереджень чи ідеологічних принципів; по-друге:
досліджуючи і аналізуючи джерела, треба відрізняти тексти історичні від
теологічних, античні від сучасних, написані тим чи іншим автором, а також
дивитися на цілість і на контекст; по-третє: аналізуючи будь-які наукові твори,
треба мати об’єктивний підхід, принциповий у кожній науці, бо, на жаль, досить
часто деякі представники феміністичної теології аналізують патристичні твори з емоціональним
запалом.
Античний антифемінізм був
досить сильний, тому позитивні елементи, хоч важко через нього пробивалися, але
все-таки були. Основним біблійним текстом була знову книга Буття. Але тепер
Єва-грішниця порівнюється з Марією. Через Єву з’явився гріх, через Марію –
спасіння, Єва була матір’ю людства, Марія стала матір’ю нового людства. Марія,
особливо після Ефезського Собору, стала посередницею і взірцем. Не можна
зрозуміти християнського поняття жінки в старожитній Церкві, не покликуючись
одночасно на Матір Божу.
На жаль, навіть великими християнськими
авторами Біблія інтерпретувалась деколи односторонньо. Наприклад, особлива
увага зверталася на Перше Послання апостола Павла до Коринтян, в якому
говориться, щоб жінка в церкві мовчала (1Кор 14:33-35), чи на уривки, котрі
говорять про залежність жінки від чоловіка, не зауважуючи іншого уривку з
Послань апостола Павла, виразно вказуючих на рівність жінки і чоловіка (Гал
3:27-28). Пізніше, починаючи від ІV віку, а особливо на Ефезському Соборі в 431
році, появилася нова тема: прославлення Марії. Мати Божа стає прикладом для
посвячених Богу дівиць, як та, котра відкупила вину жінки. Марія стала
прикладом для монахинь, монахів і врешті для всіх людей.
Деякі дослідники патристики
досить серйозно трактують пікантні описи про слабкість чи глупоту жінок і
вважають це за об’єктивний опис або навіть офіціальне становище Учительського
Уряду Церкви. Не беруть зовсім до уваги літературних жанрів, а відомо, що при
описі жінки християнські автори, з яких більшість мала класичну освіту,
вплітали в свої твори греко-римські елементи. Належить також пам’ятати, що
патристична література, а з цим і жіночі мотиви, написана чоловіками. Отже,
досліджуючи джерела, обов’язково треба проводити історичний, теологічний і
літературний аналіз.
Патристична теологія, хоча і
підкреслювала підлягання жінки чоловікові, однак підтверджувала їх рівність.
Вже апостол Павло писав: “Всі бо ви, що у Христа хрестилися, у Христа
одягнулися. Нема юдея, ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні
чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал 3:27-28). Якщо в
юдаїзмі більший гріх мала блудниця, ніж той, що до неї йшов, то Отці Церкви
наголошують, що в чужоложстві чоловік і жінка так само відповідальні і винні,
грішать однаково. Рівність була і у справі святості, немає святості чоловічої і
жіночої, існує одна модель для обох.
Слабкість жінки може бути
приводом її сили. Святий Кирил Александрійський (+444), цитуючи фрагмент з
Послання апостола Павла до Римлян: “... де збільшився гріх, там перевершила
ласка” (Рим 5:20), стверджує, що саме жінці, служниці смерті, випало
проголошувати Євангеліє спасіння[29].
Досить часто видно в патристичних творах (написаних чоловіками!) подив, що
слабка істота може бути такою мужньою і святою.
Отож, образ трагічної
ситуації жінки в античному християнстві не такий вже й чорний, можна його,
щоправда, таким зробити, якщо буде підбиратися відповідні антифеміністичні
тексти. Адже злість і емоції в тих текстах свідчать тільки про те, що сильна
половина досить серйозно була занепокоєна постійною активністю і динамічністю
слабких доньок Єви.
Святий Павло і жінки
Як вважають деякі історики,
важко робити докори ранньому християнству з пониження жінки. Дивлячись на цю
проблему з точки зору цивілізаційного прогресу, треба скоріше ствердити, що в
історії християнства буває більше здорового глузду, ніж декому могло б
здаватися. Для багатьох критиків все просто: християнство принизило жінку,
статевий потяг назвало гріхом, а цю ж жінку вважало мало не за знаряддя
диявола. Такі висновки з’являються вже відразу після прочитання Першого
Послання до Коринтян апостола Павла. Як саме належить розуміти ці лапідарні
накази апостола щодо жінок?
У початкових своїх Посланнях
апостол Павло часто згадував жінок, котрі “працюють у Господі”, “служать
Церкві”, являються дияконісами. Павло просить, щоб їх поздоровили. І для
християн не було в цьому нічого дивного, адже всі знали відношення Ісуса Христа
до жінок: найбільшою жертвою був гріш вдови, оборона перед фарисеями жінки,
котра хотіла намастити ноги Ісуса, після воскресіння Ісус показується не комусь
іншому, тільки жінці, котра ще недавно була блудницею. Жінки приєднувалися до
апостолів і йшли за Христом, а також допомагали Йому і Його учням матеріально
та своїми домами.
Але ось, пишучи Послання до
Коринтян, апостол Павло, завжди тактовний і поблажливий, несподівано наказує
жінкам мовчати у церкві. “Коли хочуть чогось навчитися, нехай вдома спитають
своїх чоловіків” (1Кор 14:35). Чоловіки повинні любити своїх жінок “як самих
себе”, але “жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господеві” (Еф 5:22).
“Навчати жінці я не дозволяю, ані управляти чоловіком” (1Тим 2:12). Більше
того, жінка може відкупити первородний гріх тільки материнством і то якщо
триватиме у вірі, любові, побожності і скромності. Але ж сам апостол Павло
говорив про відкуплення гріхів жертвою Бога (Євр 9:26)! Спочатку теж апостол
Павло радив дівицям – у перспективі близького кінця світу – щоб залишалися
дівицями, так як і він, щоб мали більше часу приготуватися на зустріч з Господом
(1Кор 7:8-35). Чому невдовзі у Посланнях апостола Павла з’являються
антифеміністичні тексти?
Треба придивитись епосі, в
котрій апостоли пішли по світу, а також на жінок тієї епохи. Адже щось повинно
було змусити апостола Павла до радикальної зміни своєї позиції. А перемінили
його позицію, скоріше всього, подорожі та спостереження і роздуми під час цих
подорожей. Апостол Павло зіткнувся зі світом, який хіба навів на нього жах – з
тодішньою грецькою культурою. Все життя Греції від початку її культури було
пройняте еротизмом, з усіма нюансами Содоми і Гомори.
Щодо римської культури, то
спочатку Рим був досить твердий, стриманий і антифеміністичний. В римській
сім’ї голова – чоловік, був єдиний і не підлягаючий сумніву господар. В цій
культурі, де велися постійна боротьба і війни, не було місця на жіночість,
ніжність і вражливість.
Який світ побачив апостол
Павло у Греції, можна передати, цитуючи фрагмент з грецького автора Полібія,
котрий жив у ІІ віці перед Христом:
“У цілій Елладі нашого часу
настала поголовна бездітність і взагалі бракує людей, а з цього приводу
опустіли міста і з’явилася нестача врожаю, хоч ані затяжні війни нас не
гнітили, ані епідемії не дотикали... Люди просто-напросто обернулися до чванства
і жадності майна, а також до зручного і приємного життя, не хочуть женитися, а
якщо і поберуться, то не хочуть виховувати народжених дітей, лише одного або
двох з багатьох, щоб цих залишити в багатстві і виховати в достатку”.
Навіть коли Грецію завоювали
римляни і прийшло римське право, нічого не змінилося, Рим ширив по світі свою
владу, а Греція – культуру. Десь під кінець Республіки у Римі вже діялось то
само, що у Греції. В часі Августа римлянка не хоче вже родити дітей, і не буде
їх народжувати... аж поки не стане християнкою!
Подібно як і гречанка,
римлянка знає багато різних протизаплідних засобів, не говорячи про аборти.
Римська сім’я перестала виконувати свою основну функцію – збереження роду.
Август робить спроби рятувати римську сім’ю, дає привілеї і допомогу матерям
трьох дітей, але це не допомагає. Дітей у Римі, в основному, народжували
рабині, і якби не вони, римляни досить швидко вимерли б як нація.
Панує повна свобода, а
імператори в ім’я майбутнього держави підтримують жінку, чоловік у
громадянських правах опускається до позиції жінки і все менше і менше його
голос у державних справах має вирішальне значення. Отже, відходила в забуття
римська культура, а панувала грецька.
Апостол Павло, єврей з
походження, був римським громадянином, тому нав’язав жінкам режим поведінки в
Церкві як юдейський, так і римський, хоч мотиви були, скоріше всього, римські,
подібні до мотивів Августа: для добра людськості, для збереження імперії та для
збереження цивілізації треба, щоб жінки народжували і виховували дітей в
подружжях, треба материнства. Апостол Павло знав тільки одну модель сім’ї:
єврейсько-римську, патріархальну, в котрій дитина, жінка, кінь і всяка інша річ
були власністю чоловіка[30],
з якою міг зробити все, що хотів. Іншої нормальної моделі сім’ї по цілій
території Палестини, Передньої Азії і Південної Європи, де подорожував апостол
Павло, просто не існувало.
На підставі всього
вищесказаного можна зрозуміти, чому апостол Павло так радикально змінив свою
позицію по відношенню до жінки, наказуючи їй не проявляти свого авторитету в
Церкві, коритися своєму чоловікові, народжувати дітей і чому проголошував, що
тільки материнство буде єдиною заслугою жінки перед Богом! Бо апостол Павло був
далекоглядною людиною, він розумів, що християнство мусить поширюватися не
тільки у просторі, але і в часі, місце батьків-християн, до яких він
подорожував і яким проповідував Євангеліє, мають зайняти їхні діти, а місце
дітей – внуки і так далі. Можна осуджувати апостола за такий спосіб вирішення
проблем у Церкві (може здаватися, ніби ціль виправдовує засоби), але знову
мусимо дивитися на це з перспективи юдея І століття і не робити досить
поквапливих висновків, чи було це волею Божою, чи ні. Апостол Павло стояв на
роздоріжжі: або рівноправ’я чоловіка і жінки у суспільному житті, у світі, у
Церкві, а тоді серйозна загроза демографічної кризи і вагомого зменшення
кількості християн, або підкорення жінки чоловікові, створення сильних,
авторитетних і часто багатодітних сімей[31],
і тоді у християнства є шанс у майбутньому вийти переможно з оточуючого у той
час з усіх сторін поганського світу. Що і наступило в 313 році після
Медіоланського едикту імператора Константина, коли християнство стало панівною
релігією цілої Римської імперії!
Папа про покликання жінки
У 1988 році Папа Іван Павло
ІІ написав Апостольський Лист “Mulieris dignitatem”, в якому подав своє
становище щодо покликання жінки у Церкві і у світі.
На думку Івана Павла ІІ,
завжди на початку роздумів про ситуацію жінки треба зрозуміти причини і
наслідки рішення Творця, котрий постановив, щоб людина існувала завжди і тільки
як жінка і як чоловік[32].
Тому Папа починає розважання
над причинами нерівноправ’я. Гріх став причиною розірвання тієї первісної
єдності, яку мала людина, будучи в стані справедливості: єдності з Богом та
єдності чоловіка з жінкою, а також по відношенню до зовнішнього світу, до
природи. Біблійний опис первородного гріха з Книги Буття “розділює ролі”, які в
ньому зіграли чоловік та жінка. Але не зважаючи на розділення ролей, перший
гріх є гріхом людини. Людина – жінка і чоловік – стали доторкнуті злом цього
гріха, котрого були винуватцями. Наслідки гріха – це тяжкий “труд”, з яким
чоловік буде добувати засоби для прожиття (Бут 3:17-18), а також великий
“біль”, в якому жінка буде родити своїх дітей (Бут 3:16). А на кінець людина
помре і вернеться в землю, з якої була взята, “бо ти є порох і вернешся в
порох” (Бут 3:19). Образ і подоба Божа стали “притемнені” і ніби “зменшені”[33].
Слідкуючий наслідок
первородного гріха – це порушення первісного взаємовідношення між жінкою і
чоловіком : “І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над
тобою” (Бут 3:16). “Панування” означає порушення рівноваги, яка існувала між
чоловіком та жінкою, причому, в основному, на не користь жінки, але також і
чоловіка. Людина носить в собі це “вогнище гріха”, яке проявляється в потрійній
пожадливості: “пожадливості тіла, пожадливості очей і гордині життя” (1Ів
2:16), і ця потрійна пожадливість якби стоїть між чоловіком і жінкою. Тому
правильний і справедливий протест жінок проти того, що виражає біблійний вираз
“він буде панувати над тобою”. Потенціальність жінок не менша, ніж чоловіків,
тільки інша. Жінка не повинна наслідувати чоловіків і присвоювати собі чисто
чоловічі атрибути (маскулінізм). Жінка повинна пізнати свої потенціальні
можливості і здібності, а також своє покликання і старатися їх виповнити.
Тільки таким чином можна подолати це насліддя гріха[34].
Коли до Ісуса привели жінку,
яку піймали на чужоложстві, Він не осудив її, тільки простив, але також якби
сказав тим, котрі її оскаржували: чи та жінка зі своїм гріхом не являється
водночас підтвердженням ваших переступів Закону, вашої “чоловічої”
несправедливості, ваших зловживань? Чому ця жінка сама має платити за
чужоложство? Де її спільник? Може спільник стояв навіть у колі оскаржуючих?
Досить часто і сьогодні так буває, що жінка залишається сама зі своїм
материнством, бо чоловік, батько дитини, не бере на себе відповідальності. Тому
гідність жінки, хоча залежить в першу чергу, звичайно, від самої жінки, але
одночасно є “завданням” для чоловіка[35].
Далі Іван Павло ІІ показує,
що справжнє визволення жінки з-під тягаря дискримінації є тільки у Христі. Ті
жінки, які перебували біля Ісуса Христа, знаходили себе в правді, яку Він
проповідував і робив, навіть якщо це була правда про їх особистий гріх. Ці
жінки почувають себе “визволеними” тою правдою, почувають себе покоханими
“вічною любов’ю”, любов’ю, яка знаходить свій безпосередній сенс у самому Ісусі
Христі[36].
Тілесна структура жінки та
її організм мають в собі природне ставлення до материнства: до зачаття,
вагітності і народження дитини. Відповідає це також психофізичній структурі
жінки. Дитина має двох батьків, але жінка безпосередньо “платить” за спільне
батьківство, котре в дослівному значенні поглинає її тіло і душу. Треба, щоб
чоловік був повністю свідомий, що в цьому спільному батьківстві він має
особливий борг перед жінкою[37].
Гідність і покликання жінки
здійснюється в особливий спосіб в євангелічному ідеалі дівицтва, коли доходить
до радикалізму Євангелії: залишити все і піти за Христом (пор.: Мт 19:27). Але
не можна цього порівнювати тільки з самою безженністю, незаміжністю, тому що
дівицтво не обмежується до самого “ні”, лише має глибоке “так” в сенсі любові:
віддавати себе з любові повністю і неподільно[38].
Марія є взірцем поєднання в
собі дівицтва і материнства. Між дівицтвом і материнством існує глибокий зв’язок:
мати повинна бути одночасно дівицею (в євангелічному значенні), а дівиця –
одночасно матір’ю[39].
Коли апостол Павло пише до
Ефесян, “щоб жінки корилися своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік – голова
жінки” (Еф 5:22-23), треба це розуміти як взаємну “покору один одному в
Христовім острасі” (Еф 5:21), особливо, що чоловік названий “головою” жінки,
так як Христос є Головою Церкви, бо “видав себе за неї” (Еф 5:25), а видати за
неї самого себе означає віддати навіть власне життя. Якщо, однак, в відношенні
Христос-Церква, підпорядкування стосується тільки Церкви, то у відношенні
чоловік – жінка “підпорядкування” є не одностороннє, але взаємне[40]!
Ісус Христос жив і діяв в
конкретних історичних умовах, але Його вибори, слова, вчинки, діяльність і
нарешті, спасительна місія, виходять поза історію, поза історичний контекст,
являються універсальні.
Покликуючи тільки чоловіків
на священиків, Христос зробив це повністю свобідно і суверенно, а не вибрав
самих чоловіків, достосовуючись до ментальності свого часу, бо це не відповідає
характерові Ісуса Христа. “Учителю, ми знаємо, що Ти щиросердий і що дороги
Божої навчаєш по правді... не дивлячись на особи” (Мт 22:16)[41].
Гідність жінки глибоко
пов’язана з любов’ю, яку вона отримує, тому що є жінкою і водночас з любов’ю,
якою вона зі своєї сторони обдаровує. Жінка не може віднайти себе інакше, як
тільки обдаровуючи любов’ю інших.
Наш час очікує на об’явлення
жіночого “ґенію”, котрий збереже вражливість на другу людину в кожній ситуації,
тільки тому, що є людиною. А також тому, що “найбільша – любов” (1Кор 13:13)[42].
Християнське подружжя
ІІ Ватиканський Собор не
відновив одне з традиційних розумінь, виражаючих таємницю Таїнства Подружжя, в
якому розрізняються і уточнюються ролі чоловіка і жінки, згідно з образною і аналогічною
мовою п’ятого розділу Послання до Ефесян, де чоловік є “головою тіла”, а цим
“тілом” є жінка, так як Христос є “Головою” свого “Тіла” – Церкви. Розвиток
науки, як біологічної, психологічної, так і філософської, краща знайомість і
збільшена реалізація жіночих властивостей, як наприклад, участь жінок у
професійному житті і на політичній арені, показали, що аналогія “голова-тіло” і
“Христос-Церква” досить недосконало відносять до таємниці подружньої взаємності
і доповнення один одного в подружжі. Конституція Собору “Gaudium et spes” в
жодному місці не вводить розрізнення між ролями і функціями подружньої пари.
Іван Павло ІІ в Адгортації
про основи християнської сім’ї в сучасному світі “Familiaris consortio” пише: “Справжня
подружня любов приймає і вимагає, щоб чоловік проявляв глибоку пошану рівній
гідності жінки: “Ти не являєшся її паном, – пише святий Амвросій – але
чоловіком, ти отримав не служницю, але жінку... Відплати прихильністю за
прихильність, любов нагороди любов’ю”[43].
Чоловік повинен жити зі своєю жінкою “в особливій формі міжособової дружби”[44].
Щоб зрозуміти слова апостола
Павла та пізніші висловлення Церкви про чоловіка і жінку в подружжі, треба
очистити мову від певного історичного, культурного, суспільного чи юридичного
обумовлення, тому що та мова ще не так давно давала можливість зловживань,
інтерпретації, терпіння, бунтів і дискримінації, не маючи ніякого зв’язку з
суттю подружжя в Божому замірі.
Іван Павло ІІ говорить, що
основне і конечне в подружжі – це дійсність “взаємного підпорядкування осіб”.
Підпорядкування себе своєму чоловікові означає заохочення до “досвідчення своєї
любові”, до прийняття і вимагання любові чоловіка, котрому жінка повірена, як
самому Христу. Для чоловіка ж “бути головою жінки” означає “кохати і любити її
як Господа”.
Жінка являється
“Виноградником”, а чоловік її “господарем”, це він жертвує Богу виногрона.
Жінка є “Раєм”, “садом блаженства”, а чоловік “садівником”. До нього Бог
приходить за запахом троянд і лілій. Жінка – це та, яка не залишає Ісуса самим.
Священство
Духовні повинні співпрацювати з мирянами, бо
хіба майбутнє Церкви в значній мірі залежить від світських: якщо суспільство не
буде просочене християнськими ідеями, Церква як інституція довго не триватиме.
Коли феміністки вимагають свячень, то треба
запитати, що вони хочуть цим осягнути і чому це хочуть? Світські люди просто
далі традиційно дивляться на духовну особу, як на справжній взірець і модель
християнина. Але ж духовний має бути в першу чергу не на якійсь висоті, лише
бути покірним слугою, звичайно, пастирем і учителем, але передовсім покірним.
Не обов’язково духовний повинен бути найвищим взірцем християнського життя.
Так, повинен бути святим, але нічого страшного не станеться, якщо якась жінка
чи чоловік, або група людей з парафії моляться більше від священика, більше
постять, ведуть ще святіше життя. Священик має бути слугою Христа та людей,
служителем Таїнств і має бути вірний, а те, що бути священиком – велика честь у
Бога і у людей, і що ангели такої честі не мають, це правда, але це інша
справа, бо ця гідність не є жодною заслугою людини, тільки даром Божим.
Взагалі, Катехизм Католицької Церкви нагадує, що ніхто не має права отримати
Таїнство Священства, бо це Бог покликує своїх слуг; як і кожна благодать,
Таїнство Священства можна тільки прийняти як незаслужений дар (ККЦ 1578).
Апостол Павло так говорив про себе і про інших проповідників Євангелії: “Нехай,
отже, кожний уважає нас як слуг Христових і завідувачів тайн Божих. Тим то
вимагається від завідувачів, щоб кожен з них був вірний... Хто бо тебе
вирізняє? Що маєш, чого б ти не одержав? Коли одержав, то чому вихваляєшся,
наче б не одержав? Ви вже наситилися! Вже збагатилися! Без нас зацарювали! Коли
б то вже царювали, щоб і ми разом з вами царювали! Мені бо так здається, що Бог
поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали
видовищем і світові, й ангелам, і людям. Ми нерозумні Христа ради, ви ж у
Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж – без чести. До цього
часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. Ми трудимося,
працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми
терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу
стали, покидьки всіх аж досі” (1Кор 4:1-2, 7-13).
Досить важко вияснити такий
простий уривок з Послання до Галатів: “Всі бо, що у Христа христилися, у Христа
одягнулися. Нема юдея, ані грека, нема невільника чи вільного, немає ні
чоловіка ані жінки, бо всі ви одно в Христі Ісусі” (Гал 3:27-28).
З одної сторони, завжди,
коли говориться про Церкву поряд з Ісусом Христом, дається їй жіночий образ –
Невісти Христової. Звідси, нормальною річчю здається факт, що кожний, хто керує
в імені Христа повіреною йому церковною спільнотою повинен бути мужчиною.
З другої сторони, той, хто
репрезентує Церкву, часто виконує жіночі функції і, можливо, краще було б, якби
це була жінка, відображуюча і виражаюча материнську опіку Церкви над своїми
дітьми.
Але чи такі аргументи
переконливі? Спостережено, що Новий Завіт не підтримує безпосередньо, як також
безпосередньо не забороняє священства жінок. Противники жіночих свячень часто
покликуються на Традицію, котра говорить про існування тільки чоловічого
священства – але цей історичний факт сьогодні також мало переконливий. Здається
тоді, що ця проблема могла б бути розв’язана в результаті ясної і дозрілої
згоди цілої Церкви, після представлення їй цієї проблеми. Бо якщо Святий Дух
дійсно хоче, щоб жінки були священиками, то це стане очевидним не тільки для
тих жінок, котрі вважають себе покликаними до священства, але також для цілої
Церкви. Адже ніхто не висвячує чоловіка тільки на підставі того, що йому
здається, що він має покликання до священства – мусить бути також зі сторони
Церкви перевірка достовірності цього покликання.
Якщо ціла група жінок, особливо зацікавлена
цим питанням, а не лише деякі окремі жінки, буде постійно про цю справу
пригадувати Церкві, то на протязі років виявиться, чи справді Святий Дух веде
Церкву до такого видимого уряду, як священство жінок чи ні?
Варто пригадати з Діянь Апостольських пораду
Гамалиїла. Промовляючи до синедріону, котрий хотів заборонити ширення
християнської науки, фарисей Гамалиїл сказав: “Коли від людей цей задум чи ця
справа, вона сама собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолієте звести її
зо світу” (Дн 5:38-39). Церква не повинна замикатися на нові ініціативи, але
також мусить мудро і обдумано доходити до прийняття важливих рішень, щоб потім
не виникло парадоксу: меншість вимагає, ієрархія погоджується, а більшість
дивується. Треба пам’ятати також про більшість простих віруючих, для котрих
революційні зміни в Церкві можуть видаватися зруйнуванням фундаментів їх віри. Церква
не може з приводу натиску меншості жінок, або політичного тиску, чи пристосування
до світового поняття рівності і дискримінації, прийняти якесь необачне і
нерозважне рішення в особливо серйозній справі, котре могло б завдати Церкві
глибоку рану, і тоді знову треба було б віків, щоб цю рану загоїти.
Крім того, треба пам’ятати,
що певних важливих рішень не приймається в Церкві на такій самій основі, як в
державі – через голосування, тому що в Церква – це не тільки спільнота людей,
яка живе тепер, але це теж люди, котрі жили перед нами, тому треба рахуватися з
їх голосом також. А голос попередніх поколінь Церкви є виражений в Традиції,
творах Отців Церкви, постановах Вселенських Соборів, вірі цілого Божого Народу.
А тому Церква не може і не має права тепер так просто, навіть після гарячого
обговорення, як це деколи буває в державних парламентах, взяти і проголосувати
якусь справу, котра в Церкві існує вже майже дві тисячі років. Церква завжди,
приймаючи якесь важливе рішення, опирається в першу чергу на Святому Письмі і
Традиції, потім на попередньому Навчанні Соборів і важливих церковних
документів, і в самому кінці керується сучасними голосами Люду Божого.
Треба ще раз підкреслити, що
уряд, який випливає зі священичих свячень, не є виразом сили і престижу, а
скоріше – служби і самопожертви (у
всякому разі, так повинно бути).
Літургія і життя Церкви
Більшість учасників
літургічного життя – це жінки. Але, на жаль, роль, яка їм відводиться в
літургічній справі, практично зводиться до пасивного перегляду літургічної
акції і “слухання – як виразився один теолог – чоловічих акторів Божої драми”.
Це таке звичайне і нормальне, що нікого вже не дивує факт, що літургія, коли
випадково не буде міністрантів, стає “театром одного актора”, хоч би на Службу
Божу прийшло багато жінок і дівчат.
11 липня 1992 року Папа Іван
Павло ІІ затвердив інструкцію, котра дозволяє, щоб дівчата прислуговували на
Службі Божій як міністранти на рівні з хлопцями[45].
Щодо участі жінок у
апостольстві Церкви, Іван Павло ІІ пише у своїй Адгортації про мирян: ”В досить
специфічній області євангелізації і катехизації належить енергійно підтримувати
особливу роль жінки в передаванню віри..., також за посередництвом освіти,
наукових дослідів та навчання теології (№ 51).
У цій же Адгортації Папа
висловлюється про управління і владу в Церкві: “Треба, наприклад, подумати над
питанням участі жінок у душпастерських радах єпархії і парафії, а також в
єпархіальних та місцевих синодах... Жінки повинні брати участь у житті Церкви,
не підлягаючи жодній дискримінації, також в процесі консультації і виробленню
рішень” (№ 51).
Новий Кодекс Канонічного
Права Римської Церкви, затверджений у 1983 році, дає жінкам право (як і всім
мирянам) виконувати служіння чтеця, вести в окремих ситуаціях літургічні
молитви, хрестити (в окремих випадках), причащати (Кан. 203, §2 і §3). Кодекс підтверджує, що жінки можуть
допомагати парохам в управлінні парафіяльним майном (Кан. 537), брати участь в
соборах (Кан. 339, §2), синодах (Кан. 443, §4), бути консультантом при виборі
єпископа (Кан. 337, §3), брати співучасть в турботі про пастирську діяльність у
парафії (Кан. 517, §2).
Кодекс Канонів Східних
Церков аналогічно говорить про участь жінок в житті Церкви, в основному в
канонах 399-409 та інших.
Різниці між покликанням
жінки і чоловіка
Для нікого не є секретом, що
жінки вражливіші від чоловіків, також релігійно, тому в церквах більше жінок,
чоловіки в церкві – це найчастіше стоячі десь ззаду, міністранти чи члени
церковної ради. Жінка досить спонтанічна в своїй релігійній вражливості, не
потребує, як чоловіки, яких-небудь схем чи рам: як молитися, коли молитися, за
що молитися, чому молитися – жінка просто молиться, бо любить Того, кому
молиться[46].
Діти і внуки найчастіше вчаться молитви і віри від своїх мам і бабусь; небагато
таких щасливих, яких вчив молитися батько.
Деякі вважають, що те, що
Ісус був мужчиною, по-перше: не має великого значення; по-друге: обумовлене
культурою; по-третє: Бог не є ані чоловіком, ані жінкою. У відповідь треба
сказати, що для Ісуса і в Ісусі все має значення, нема нічого випадкового чи
маловажного. Ісус є повністю свобідний, став тим, ким сам хотів стати, а не
котрим мусів, як деякі думають, бо тоді була така культура. Ісус робив те, що
хотів, був вільний, не зважав на пануючі людські звичаї[47].
Це правда, що Бог не є ані чоловіком, ані жінкою, бо є духом, але навіть
антропоморфічно говорячи, поєднує в собі чоловічі і жіночі цехи, як видно в
книзі пророка Ісаї чи притчі про блудного сина.
Але є щось важливіше, чому
Ісус став чоловіком, а не жінкою. Напевно не применшив цим гідність жінки, як
могло б здаватися. Став чоловіком тому, що існує істотна різниця між покликанням чоловіка і покликанням жінки в усіх
сферах життя (різниця, а не нерівність!). Ісус став чоловіком, бо Його місія –
діло Відкуплення – міститься і належить до покликання чоловіка.
До чого ж покликаний
чоловік? Чоловік сотворений, щоб виконувати завдання, жити для повної і
визначеної цілі і все зробить, щоб цю ціль осягнути. Бог сотворив чоловіка, щоб
підпорядковував собі землю, тобто змагався зі світом, з труднощами, які цей
світ приносить, починаючи від матеріальних трудностей сім’ї і кінчаючи
військовими та політичними проблемами держави. Чоловік повинен зламати опір,
який ставить світ, щоб вчинити його кращим[48].
Чоловік покликаний, щоб бути сильним, сильнішим фізично від жінки, створений до
боротьби, змагання, конкуренції. Чоловік будує часто на конфліктах, являється
підпорою слабшим, а жінки дуже часто потребують фізичної і психічної допомоги.
Так само Ісус бере цілий світ на свої плечі, всіх людей, світ постійно кладе
Йому опір, але він не знеохочується, тільки йде до самого кінця. Чоловік уміє
бути самотнім і любить бути незалежним. Звідси випливає конечність самому
вирішувати проблеми, не опиратися на інших, лише самому бути опертям. Ісус
часто був на самоті, ніхто не міг Його зрозуміти, деколи Його не вислуховували,
а часто висміювали. Зрештою, людина, яка є одночасно Богом, завжди буде самотня
і незрозуміла для оточення. Чоловік покликаний, щоб розсуджувати і приймати
складні рішення: що треба змінити, що залишити, за допомогою яких засобів це
або то зробити[49].
Покликанням чоловіка є влада. Але ця влада – не тиранія, тільки
відповідальність за світ, за інших, влада, яка є службою, служінням. Жінки
також можуть бути при владі, але
чоловіки якби зі своєї натури мусять
бути, часто без влади почувають себе так, як жінки без материнства. Ось тому
пастир, який керує народом Божим і служить цьому народу, тобто священик – це
чоловік. Ісус часто говорив про владу, яка Йому дана Отцем, але водночас
показав на Тайній Вечері, як треба виконувати владу, умиваючи ноги своїм учням.
Найважливіше покликання
чоловіка – бути отцем і немає для нього важливішого покликання; найважливіше
покликання жінки – бути матір’ю. Так, чоловік і жінка деколи виконують різні
речі з волі Божої, що могло б видаватися незгідне з покликанням: жінка – військова,
важкоатлетка, президент; чоловік – вихователь, повар і т. п., але і так
найважливішим залишається те основне для кожного покликання – бути отцем і бути
матір’ю. Отець чи матір – це не означає тільки сферу фізичну, бо можна мати
дітей і одночасно не бути справжнім отцем чи справжньою матір’ю. Чоловік мусить
прийняти рішення, щоб стати отцем, тобто взяти на себе відповідальність, стати
нарешті дорослим, бо отцями не народжуються, тільки ними стають, причому з
власної волі, що часто є довгою дорогою.
Щоб чоловік став отцем,
мусить вирости з безвідповідальності, з гри, з життя, в якому немає
відповідальності за власні вчинки, бо все це характеризує малого хлопця. Деякі
дорослі чоловіки не хочуть вирости, стати отцями, взяти відповідальність,
хочуть бути при мамочці, втікають від проблем, воліють жити в міфічній країні
без конфліктів, трудностей, хочуть ще далі бавитися – така людина часто вже
давно отець у фізичному плані, має навіть дорослих дітей, але в дійсності далі
залишається “хлопчиком з іграшками”, дитиною. Щоб стати отцем, треба перестати
літати в країні мрій, а твердо стати на землю, взяти повну відповідальність за
себе і за інших[50].
Отець повинен навчитися: а) погоджуватися; б) вимагати (страх вимагати є
звичайним егоїзмом самооборонним); в) любити і турбуватися. Також ці цехи
відрізняють справжнього отця від номінального.
Що маємо?
Католицька Церква у своїй ієрархічній владі була і далі
залишається чоловічою, так як народилася і виросла в означеному суспільному і
культурному контексті, але – і це являється
головним – такий вибір був проявом свобідної волі Ісуса Христа, не обумовленої жодними суспільними і
культурними контекстами. Владу мають в Церкві чоловіки, службу виконують
чоловіки, теологію навчають чоловіки. Це правда, що жінки займали важливе місце
в історії Церкви і за їх участю було проведено багато ініціатив, дякуючи яким
Євангелія жила. Але все-таки їх діяльність майже завжди продовжували в Церкві
чоловіки. Тільки вони були, силою закону, уповноважені, щоб цю діяльність
затверджувати, признавати їй вірогідність, а при цьому автоматично залишати
свій слід на тому, що Святий Дух започаткував за допомогою жіночої інтуїції.
Досить очевидний факт, що
деякі нещастя в історії Церкви треба покласти на рахунок всемогутності
чоловіків: Церква, в якій жінки займали б належне собі місце, можливо не
піддалася б так легко спокусам догматизму, легалізму, бажанню панувати! Ці
слова не являються звинуваченням Церкви в антифемінізмі, тільки звичайним
констатуванням наслідків, які в сфері життя Церкви потягла за собою ціла
культурна ситуація. Треба тут додати, що у цьому конкретному питанні Церква
проявляла позицію взагалі більш відкриту, ніж тодішнє суспільство, приймаючи –
особливо в сфері монашого життя – ініціативи, створені самими жінками[51].
Іван Павло ІІ під час подорожі до Франції в
1980 році, сказав на зустрічі молоді в Парк-де-Прінц: “Якщо правда, що Церкву в
ієрархічному значенні ведуть наслідники апостолів, а отже чоловіки, то напевно
“ведуть” її не менше, а хіба ще більше жінки”. Хоча Ісус Христос сам вибирає
собі апостолів і працівників, щоб служили, то однак може бути інший з ним
стосунок, інша близькість – близькість тих, котрі йдуть за Ісусом, не будучи до
цього спеціально “покликаними”. У цьому випадку не Ісус вибирає, але, в певному
сенсі, Він сам стає “вибраним”. Не тільки “висвячені” дають життя і служать
Церкві та Ісусові!
Все те, що Церква, основана
на Петрові і народжена Марією, з багатовіковим досвідом, під натхненням Святого
Духа, говорить сьогодні про таємницю жінки, можна розважати, розвивати,
поглиблювати, доповнювати, уточняти, пояснювати, але не заперечувати чи
порушувати. Тому що тоді обговорювалась би якась зовсім інша тема: утопічна,
видумана, а не питання жінок у Церкві.
Як видно, Церква тепер не
бачить можливості допуску жінок до уряду диякона, священика чи єпископа. Як
підкреслює Папа, такого розпорядження прямо в Святому Письмі немає, а тому
Церква немає такої влади, щоб висвячувати жінок. Цю справу, а також майбутнє
Церкви, на думку деяких жінок-теологів, треба залишити Святому Духові, і якщо
Бог захоче колись покликати до священства жінок, то натхне Святим Духом
єпископів і Папу в ту пору, коли це буде потрібно. А тому ці, менш радикальні
жінки переконані, що люди не повинні настирливо домагатися цього права, бо якщо
на це буде або є воля Божа, то тоді вона неодмінно, рано чи пізно, проявиться.
Текст опрацьований 2003 року
[1] Консервативний рух, який
не прийняв постанов ІІ Ватиканського Собору і відокремився від Римської Церкви;
засновник – французький архієпископ Лефебр.
[2] У Бельгії, наприклад, у
декретну відпустку може йти мати або батько, а можуть також поділитися: пів
декрету – мати, пів декрету – батько; подібно є в Португалії, країнах
Скандинавії, Польщі та ін.
[3] Від грецького: pater – батько,
чоловік; патріархат – суспільство, де головну роль виконують чоловіки.
[4] Здається, що багато
чоловіків мріють тихо про саме такий , традиційний лад у сім’ї і в світі. Нове,
партнерське співвідношення у сім’ї змусить також чоловіка, а не тільки жінку, до
більшого зусилля не лише на роботі, але також і вдома.
[5] Енцикліка “Pacem in
terris”, 1963 рік.
[6] Декларація Конґреґації
Віровчення “Inter insigniores”, 1976 рік; Апостольський Лист Івана Павла ІІ
“Mulieris dignitatem”, 1988 рік.
[8] Від грецького: aner – чоловік, мужчина. Андроцентричній
(“чоловічій”) теології протиставляється феміністична (“жіноча”) теологія.
[9] Рабан Мавр, “Життя святої
Марії Магдалини” ХVІІ; Тома Аквінський, “Об’яснення Євангелії від Івана”, с.:
ХХ, L.: III, 6.
[10] Від латинського:
masculinus – чоловічий, на відміну від femininus – жіночий.
[11] До речі, слово “любов” у
більшості мов – жіночого роду.
[12] Тобто більше уваги
привертається факту, що Ісус Христос був чоловіком, ніж тому, що Він був
людиною.
[13] Антропологія – це наука про людину, частина філософії.
[14] Для ілюстрації відношення
в епосі Ісуса Христа до жіночої натури на території Близького Сходу ось уривок
молитви з того часу: “Благословен Ти, Господи, Котрий вчинив єси, що я не
народився язичником, що я не народився підлим, що я не народився жінкою...”
[15] Оріґен, “Про молитву”.
[16] Асистування під час
хрещення жінок доручалося дияконісам, бо в ту епоху ті, що мали бути охрещені,
розбирались повністю і перед тим, як ввійти в воду, їх намащувано, тому
єпископи дозволяли це робити дияконісам.
[17] Ґноза (від грецького: gnosis – знання, пізнання), – єретицька
наука, повстала ще в І віці. Ґностики вважали, що сотворений матеріальний світ
є злий, з нього треба визволитися, спастися. Це спасіння Бог дає лише
посередньо, а безпосередньо людина може спастися за допомогою власного знання,
пізнаючи таємниці Бога і світу.
[18] Євангеліє від Томи, 114.
[19] Тертуліан, “Про молитву”,
21-22.
[20] Климент Александрійський,
“Стромата”, ІV, 59.
[21] Дідаскалія, ІІІ.
[22] Наприклад, Послання до
Церкви у Коринфі святого Климента І Папи.
[23] Климент Александрійський,
“Стромата”, ІV, 59, та майже всі інші Отці, бо рівність природи виникає для них
з створення кожної людини на образ і подобу Божу.
[24] Напр.: Климент
Александрійський, “Стромата”, ІІ, 143.
[25] Церковна історія, VІІ,
30, 10.
[26] Тамже, VІІ, 43, 11.
[27] Особливо це стосується
Послань апостола Павла.
[28] Тобто суспільства
юдейське та греко-римське.
[29] Має на увазі Марію
Магдалину після Воскресіння Ісуса Христа.
[30] Пор.: Вих 20:17, Десята
заповідь.
[31] Це не означало, що вибрав
дискримінацію жінки, скоріше вважав таку ситуацію за жертву для блага
християнства.
[32] Іван Павло ІІ, Mulieris
dignitatem, 1.
[33] Тамже, 9.
[34] Тамже, 10.
[35] Тамже, 14.
[36] Тамже, 15.
[37] Тамже, 18.
[38] Тамже, 20.
[39] Тамже, 21.
[40] Тамже, 24.
[41] Тамже, 26.
[42] Тамже, 30.
[43] Св. Амвросій
Медіоланський, “Гексамерон” V, 7, 19.
[44] Mulieris dignitatem, 25.
[45] Інструкція стосується
латинського обряду.
[46] До речі, в Ізраїлі, разом
з Десятьма Заповідями, було всього 613 заповідей, але вони зобов’язували тільки
чоловіків, бо чоловікам треба було постійно нагадувати, як треба поводитися в
своєму житті.
[47] Наприклад, Ісус Христос
без жодних проблем розмовляв з тими жінками, з котрими хотів розмовляти, не
дивлячись на те, що в цій культурі розмова з жінкою була “некультурщиною”,
невихованістю, а деколи навіть після такої розмови треба було очиститися
обмиттям від “нечистоти”.
[48] Жінки навпаки, щоб
вчинити світ кращим, не ламають опір, тільки будують мости, тобто відношення
між людьми.
[49] Жінки часто у важких
справах керуються інтуїцією, чуттям чи емоціями.
[50] Хлопець, який кидає
дівчину саму з дитиною, є тільки номінально отцем, фактично ж цим рішенням
показує свою ще не зрілу і безвідповідальну поставу, притаманну малим дітям.
[51] Урсулянки в ХVІ віці,
Англійськи Панни в ХVІІ віці, жіночі конґреґації місійні в ХІХ віці.
Коментарі
Дописати коментар