РОЗСТРІЛЯНИЙ ГЕРОЙ

 

На разі, станом на 9 березня 2023 року, тривають ще остаточні пошуки, хто і як був розстріляний російськими окупантами, що вони ж самі зафіксували на відео. Напевно, незабаром все буде вияснено, і ім’я, і обставини, і теж подальша, вже посмертна історія вбитого українського бійця. Поки що можна зробити деякі вступні думки.

Початкова версія була така, що це був Тимофій Шадура, який служив у 30-й окремій механізованій бригаді ім. князя Костянтина Острозького Оперативного командування «Північ», і про що 7 березня заявив Генштаб ЗСУ. Ця версія не знайшла достатнього підтвердження. Сумніви відразу викликали порівняння фото Шадури, який теж зник безвісти і ймовірно загинув, з обличчям того бійця з відео, і що вони були не дуже подібні.

З'явилася нова, достовірніша версія, набагато більш правдоподібна, але яка на 100% підтвердиться після експертного дослідження тіла вбитого. Бо навіть свідчення рідних, як це було з Шадурою, чи співтоваришів, чи знайомих, як видно, не є стовідсотковими.

Так ось, регіональне управління Сил ТрО “Північ” Збройних Сил України заявило, що на відомому відео зображено, як росіяни стратили бійця 163 батальйону 119 окремої бригади ТрО Чернігівської області Олександра Мацієвського.

І хоча відео з'явилося на початку березня 2023 року, подія скоріше за все мала місце ще в кінці минулого року. В регіональному управлінні розповіли, що трагічна подія сталася 30 грудня 2022 року на околицях Соледару. Олександр Мацієвський і ще четверо військовослужбовців під час переміщення прийняли зустрічний бій з переважаючими силами противника.

За деякій час відбувся обмін і тіла наших Героїв, що загинули у тому бою, було передано українській стороні. 14 лютого 2023 року Ніжин зміг провести в останню путь свого земляка. Без сина лишилася мати, без батька син. Тоді мати ще не знала обставини загибелі сина. Тепер на кадрах вона впізнала його, а вступне порівняння кульових поранень на тілі, проведене ще у лютому, після обміну, і того, як виглядав розстріл на кадрах, говорять про велику подібність.

Що ж ми бачимо на зафіксованому окупантами відео? Так, розстріл полоненого українського воїна. Що звичайно ж заборонено Женевською конвенцією і є воєнним злочином. Проте, правди ради, у більшості випадків деякі категорії воїнів, на жаль, не беруть у полон, а саме розстрілюють «без суду і слідства». Думаю, з обох сторін.

Йдеться передусім про кулеметників та снайперів. Якщо їх впіймають і з'ясують, хто це, то зазвичай розстрілюють на місці. Така неписана «традиція». Злочинна, звичайно ж, та емоційна. Те, що Мацієвський був снайпером, підтвердив його командир. Хоча, в тому останньому бою, він був лише з автоматом, однак окупанти могли вияснити ким він був насправді.

Зазвичай, таку страту не фіксують на камеру, з огляду на її незаконність, а якщо і фіксують, то для внутрішнього звіту. У цьому випадку, з нашим воїном, хтось з рашистів необачно переслав комусь іншому те відео, той інший вислав десь далі, а 6 березня 2023 воно несподівано опинилося в мережі...

Скоріше за все, наш воїн знав, що його розстрілюють. Про це свідчить декілька моментів, теж класичних при такого роду «діяльності». Він стоїть у виритій ямі, яку зазвичай кажуть копати тому, кого хочуть стратити. Він курить сигарету, яку традиційно дають викурити перед стратою. Він говорить останні слова, які теж традиційно просять сказати засудженому на смерть...

І тут головне. Рашисти, самі того не прагнучи, зафіксували на камеру смартфона героїчну поставу нашого воїна перед обличчям явної і певної смерті. Так дивитися в очі смерті може лише справжній воїн і герой. А з другого боку, рашистські окупанти зафіксували свою дикість і ницість. Їхні прокльони йдуть у повному контрасті з останніми словами воїна: «Слава Україні!».

Декілька слів про Олександра Мацієвського. Народився Олександр 10 травня 1980 року у Молдові, куди за розподіленням була направлена його мама, Парасковія Михайлівна. Вона працювала технологом на Кишинівській взуттєвий фабриці. Саме там Олександр згодом закінчив середню школу і електротехнічний коледж. Потім родина повернулася до Ніжина, на Батьківщину.

До лютого 2022 року Олександр працював за фахом. З першого дня повномасштабної агресії він пішов до Ніжинського ТЦК та СП, але відразу не зміг потрапити до війська. Він допомагав робити укріплення, чатував на блок-посту, готував пляшки з запалювальною сумішшю і наполегливо знов звертався до збірного пункту. 11 березня його було зараховано до Ніжинського батальйону територіальної оборони. Олександр старанно вчився військовій справі, його призначили снайпером.

У грудні, коли батальйон збирався вирушати на схід, Олександр не сказав мамі, що він поїде у зону активних бойових дій, дуже не хотів, щоб вона хвилювалася. Коли він прощався з мамою, то подякував їй за те, що вона його народила. 29 грудня він зателефонував мамі, це була їхня остання розмова. Після слів Сашка, “Мама, я ніколи не здамся у полон!” Парасковія Михайлівна зрозуміла, що її син на фронті.

P.S. Рашистам нас не перемогти, бо вони повні ненависті і ницості, як дикі звірі, що увірвалися до чужого господарства. Натомість наша перемога тримається на ось такій поставі воїна-героя, на спокійній впевненості, мужності і любові до своєї Батьківщини, за яку він віддав життя з миром на обличчі. Героям Слава!