ФЕНОМЕН ЗЕ АБО: ЧОМУ?

Поки народ дискутує, що буде з країною за часів Зеленського-президента - хоча попереду ще другий тур, і все може бути – дехто ставить питання з іншої сторони. Як наприклад Володимир Ар’єв: А навіщо взагалі Зеленський став балотуватися? От жила собі людина, мала все, що хотіла, і тут вирішила обміняти життєвий комфорт на «пекло української політики»...

Опускаючи саме посередництво Коломойського в цьому питанні, ну бо Зеленський же теж приймає рішення, він же не дитина, то здається, що не лише виборці, але й він сам поки що розглядає президентство в основному через призму свого «Слуги народу». А отже, посада відповідальна, а як же, проте про тягар цієї посади людина без жодного політичного і керівного досвіду мислить через окуляри сценарію фільму. Навіть деякі виборці, коли їх питають про програму майбутнього президента Зеленського, говорять, щоб переглянути «Слугу народу», бо «там все є».

Все там може і є, проте не зовсім. Як зауважив недавно політолог Володимир Фесенко, там є Україна, але немає Путіна. А з цим компонентом українського президентського керівництва президенту обов’язково прийдеться стикнутися. І вже сценарій фільму не допоможе, бо там цього не передбачали: фільм писався для внутрішнього споживання і для наголосу внутрішніх проблем. Ясно, що у президента є радники, є його команда, яка виконує цілу масу роботи, розв'язуючи різні питання чи то всередині країни, чи готуючи різні зустрічі свого шефа на міжнародному майданчику. Але все одно, у нас президент поки що не німецький чи італійський варіант глави держави, де всім керує канцлер чи прем'єр. Тут повноваження набагато більші, а тому і відповідальність. А тому це все вимагає неабиякого характеру і нервів, а передусім – політичної інтуїції та здібностей.

Ейфорія, вир, амбіції, самореалізація - все це добре для політика. Але якщо немає конкретної цілі, тоді це все швидко остигне. Особливо, коли людина зіткнеться з величезною махиною української дійсності у виді кланів олігархів, парламентських груп, партійних інтересів, національних, релігійних чи соціальних питань, не говорячи вже про зовнішню політику, економіку чи оборону країни. Німецький Бундестаг саме про ці питання від нового кандидата недавно пробував почути відповідь. Конкретна ціль дає сили все це долати. Акторський досвід з його ейфорією, виром, амбіціями чи самореалізацією тут замалий, м'яко кажучи. Скільки ж недосвідчений зможе все це протягнути, одному Богу відомо. А його виборцю, здається, і подавно.

Зрештою, як зауважив на початку року Віталій Портніков, виборець Зеленського у більшості випадків взагалі не цікавиться що буде «завтра», після «шоу», він дивиться це шоу сьогодні. Хоча, треба зауважити, що далеко не всі виборці Зеленського отакі інфантильні. Серед них дуже багато свідомих і відповідальних, і теж справжніх патріотів своєї країни, які за неї вболівають і хочуть змін. Але багато, на жаль, і таких, про яких говорить пан Віталій Портніков. Тобто слабка відповідальність за зроблений вибір, «гірше не буде». Якби все так гладко у нашому житті, що після будь-якого вибору гірше не було. Проте, за наш поганий вибір ми зазвичай жаліємо, виборець «сьогодні» не жалітиме за вибір: «завтра», коли все піде не так, як очікувалося, він все звалить на свого «вчорашнього» кумира. І саме на нього перекладе відповідальність за «змарновані надії».

Так чому все-таки Зеленський, молодий і успішний актор, дав себе намовити балотуватися в президенти? І то не зважаючи на те, що ще 3-4 місяці тому мало хто серйозно сприймав, що він може бути президентом в реалі. Ну, можливо Коломойський десь там жартував, як згадує Соня Кошкіна його слова, що «якщо кондитер став президентом, то чому комік не зможе?». Але це сприймалося як жарт... Можна тут довго думати, що і як, і передусім - чому?, але здається, є одна, хоча можливо і не дуже переконлива, проте якась відповідь.

Здається, Зеленський не мав бути президентом. Коломойський готувався до парламентських виборів, і для цього розкручував партію «Слуга народу» та її лідера. Для цього, як праймеріз, мав бути виступ у президентських перегонах, щоб назбирати собі на майбутнє балів ну і прощупати дещо пульс. Роль шефа партії, згідно домовленостей Коломойського і Зеленського мала зводитися до бренду, натомість майбутня парламентська діяльність взагалі не повинна була перешкоджати діяльності артистичній останнього. Умови взаємовигідні: я підтримую тебе, ти підтримуєш мене і це без зайвого напруження, притаманного політичній боротьбі.

Народ натомість віднісся серйозніше до цього шоу, аніж сам автор, і тому сценарій помінявся: тепер треба грати ту роль, яка мала бути перехідною, чи «в епізодах», як «головну»... Висунення кандидата на президента України мало стати козирем в руках одного олігарха проти іншого. Тобто, скоріше за все, це мали бути закулісні розборки між олігархами Коломойським і Порошенком: ось мій туз, що ти на нього? Але маховик гри розкрутив її в непередбачуваному напрямі: ні для політтехнологів інших реальних кандидатів, ні здається для самого Коломойського...

Можливо, гра і інтрига, тобто шантаж, далі продовжується. Часу не цілі три тижні до другого туру. Порошенко має запропонувати Коломойському щось дуже серйозне разом з сильними гарантіями на майбутнє, і щоб тоді другий тур був за Порошенком, а актор якось «злився». Однак, цей варіант – лише домисли. Тим більше, якщо врахувати, якою спокусою в очах Коломойського стає «свій хлопчик - Президент». Навіть враховуючи його інстинкт самозбереження і інвестування у певні проекти, а тут є певні ризики, що через короткий час проект не витримає... Що краще: журавель в небі (Зеленський президент), чи горобець в руках (Порошенко президент)? Може Коломойському кинути кості?

Інтриги олігархів інтригами, але особисте питання сам Володимир Зеленський собі напевно ставить: що я роблю тут? Навіщо це все мені? Якщо, звичайно, усвідомлює, в що «вляпався», і відрізняє повністю реальність від фільму... У всякому разі, ситуація до 21 квітня 2019 року ще може круто помінятися. Ба, навіть після 21 квітня, якщо хтось захоче протягнути інтригу (свого журавля) трохи далі.