ХАРКІВ У 2018-МУ

Харків, тобто жителі цього великого північно-східного міста України, свідомий своєї винятковості і особливості не менше ніж західноукраїнський Львів. Багато тут розповідається легенд, народ пишається історією Харкова, є свої особливості чи можна сказати – своя ментальність. Тепер місто – хоча ще тотально російськомовне, що є наслідком тотальної русифікації останніх століть – вже досить проукраїнське, хоча не настільки, як хоча б Київ. Але добре і так, як є. Росію більшість тут не сильно полюбляє, або принаймні не сильно нею захоплюється. Вже. Бо ще років 5 тому було інакше. Війна дещо просвітлила, «що є що». Проте, прив'язаність до «русского міра» нікуди не зникла. А це і прив'язка до російської культури, відповідно мови, історії, літератури, театру, кіно і т. д. От приміром, говорить один корінний харків'янин, під Полтавою 1709 року ми, дякуючи Богородиці, перемогли. Питаю, хто це «ми»? Бо наш гетьман власне не переміг... А, ну так, звучить відповідь, тепер це так вже стараються інтерпретувати. Але ж він був зрадником!.. Ну так, думаю, зрадив царя Всеросійського. І цей мій співрозмовник одночасно людина-патріот України... Ось так у більшості випадків у Харкові: отакий ментальний дисонанс. Але що ж, помаленьку йдемо вперед, очищуємося від минулого історичного шарудіння та імперськості, крок за кроком...