ЗРОЗУМІТИ ЗАХІДНУ УКРАЇНУ, ПОЛЮБИТИ УКРАЇНУ СХІДНУ

Декілька вже років тому, а саме 27 січня 2015 року, цілі маси місцевого ФБ-товариства порушив допис, який залишив відомий і заслужений волонтер Юрій Бірюков про поверховність патріотизму на Заході України. Підтримку цей пост знайшов, м'яко кажучи, не велику, навпаки, шквал критики стався такий, що допис – не зважаючи на свої пізніші доповнення і пояснення – автор благополучно видалив. Інший відомий громадський і політичний діяч, Борис Філатов, порадив навіть «забрати від Першого Волонтера України» на деякий час фейсбук, аргументуючи це тим, що так не личить писати під час боротьби з зовнішнім ворогом. Відомий журналіст Юрий Бутусов, на питання, навіщо розмістив на своєму ресурсі Цензор.НЕТ Бірюкова, відповів в одному з коментарів, що це хлопці в редакції зробили автоматично, але в даному випадку «помилилися», і допису вже на Цензорі теж благополучно немає.

Так як Юрій Бірюков посилався у своєму пості на статистику, почали приводитися різні інші статистики, «більш об'єктивні» і «більш правдиві». Наприклад, що процент загиблих по відношенню до населення з західних регіонів не менший, ніж в Дніпропетровській області, а деякі західні області навіть «лідирують» у цьому смутному списку. Інші, як наприклад, Олександр Аронець, приводили статистику з часів Майдану, коли найбільше народу брало в ньому участь і власне загинуло саме з Західної України, склавши таким чином левову частку Небесної Сотні. Дехто, як от Сергій Щербина, керівник проекту Insider, аналізуючи слова про «відмазування від мобілізації», говорив, що частково це можливо і правда, але причини такі, що на Заході більша народжуваність, більше дітей у сім'ях, мало роботи, чоловіки в основному по заробітках, тому там і важче голові родини залишити чисельну малечу з однією мамою, а також позбавити сім'ю єдиного, зазвичай, годівника.

Не зважаючи на емоційність допису шановного Юрія Бірюкова, не зважаючи на те, що деякі дані, які він приводив, не відповідають дійсності, щось однак в них з правди є. Певна, я б сказав, тенденція, певен симптом. Сам був свідком «відмазування» від воєнкомату на Закарпатті, сам бачив знайомого, що розносив повістки і за певну плату «не знаходив вдома» адресатів, чув теж про цю проблему від знайомих з Галичини, писали про факти хабарів та «розцінки» у воєнкоматах міст Західної України як журналісти, так і громадські діячі, як хоча б Вікторія Швардак.

Погоджуюся однак з п. Борисом Філатовим – тепер, під час війни, це не є найкраще, про що ми мали б писати. Не в порівнюванні наша сила, але в почутті особистої відповідальності. Як це було на Майдані, де дійсно небагато було зі Східної України, а навіть з Києва не так багато, як могло б бути, враховуючи кількість мешканців столиці, проте ніхто не скаже, що на Майдані перемогли «в основному західні українці» (хоч по кількості їх там було найбільше серед усіх регіонів), але у нашій свідомості закарбувалося, що на Майдані «перемогли українці», «перемогла Україна».

Повертаючись, проте, до питання – яке, здається, актуальне дотепер – чому все-таки маємо численні факти уникання воєнкоматів і мобілізації на Західній Україні, чому голим оком видно охолодження запалу до захисту своєї країни, думаю, що тут справа досить банальна, а на яку мало хто звернув увагу. Ні, не тому, що «я не воюватиму за цю владу». Ні, не тому, що «ми чекали змін, а їх нема». Ні, не тому, що «спочатку синки політиків хай ідуть, а лише тоді ми». Справа у людській психології. Говориться, що жителі Східної України зазомбовані, в основному російським телебаченням. Але вже якось всі призабули мирні часи, коли досить очевидним був факт, що всяке телебачення зомбує, всяка інформація так чи інакше впливає і формує поставу людини... Численні сюжети на українському телебаченні про «ватників» зі Сходу, про вигуки «Россия», «Путин, введи войска», плювки зі сторони тамошнього населення в лиця наших полонених воїнів, прокльони на «карателів», підтримка сепаратистів, здача проросійським бандформуванням позицій наших бійців, люта ненависть до тих, які їх визволяють, сюжети про «донбаських» переселенців, які хамлять і надалі підтримують ДНР-ЛНР, і далі люто ненавидять «бандерівців», серед яких вже тепер живуть і які їх пригорнули в скрутний час – все це по-своєму «зазомбувало» жителів Західної України також.

На відміну від мешканців Дніпропетровської області, які мають вже відтрутку на «українців-ватників», бо живуть з ними щодня, а колись жили серед них навіть у меншості, і тому це їх зовсім не згіршує і не гнітить, жителі Західної України просто в шоці від таких «співгромадян». В їх голови, дякуючи вищезгаданим сюжетам з телебачення, прокралися думки, що то не українці, що ті терени вже ніколи не будуть по-справжньому українськими, що захищати таке совкове «бидло» не варто, що це гиря при нозі України, що ці нас постійно тягтимуть у совкову і цивілізаційну прірву. Коротко кажучи, пропав стимул і сенс воювати за ті землі, не говорячи вже - захищати той народ. Від кого? Від них самих? Навіщо? Щоб після визволення встромили тобі в плечі ніж? Щоб ненавиділи тебе ще більше, ніж перед визволенням від бандитів?

Колись писав про те, щоб «відпустити собі Донбас, і хай іде з Богом своєю дорогою» (перефразовую з пам'яті) фейлєтоніст «Українського Тижня» (фейлетони якого я залюбки читав) письменник Юрій Винничук. За такий підхід до українських земель і за їх «розбазарювання» п. Винничук став «колишнім фейлєтоністом» «Тижня». Взагалі, думки про те, що Східна Україна в особі її специфічних мешканців – це постійний тягар і «геморой» для решти України, з'явилися саме серед інтелігенції Західної України... Якщо процент таких і подібних думок перед 2014 роком на Західній Україні був мізерний, то рік пізніше він став значно вищий, і про це відкрито почали говорити між собою на вулиці: тема «ватників» з Донбасу йшла в рейтингу відразу після «ПТН-ХЙЛ» і агресії Росії проти нашої країни. Як захищати терен, де тебе ненавидять? Або принаймні, так показують в телевізорі. Власне, це завжди гарячі сюжети: дикий натовп Донбасу, що волає «Путин, введи войска», знущається з «параду» військовополонених солдат їх же країни, кляне на чому земля стоїть, всіх «бандерівців», бо «из-за вас все это». Кому такі, правду кажучи, вирвані з контексту і загалу, теле-сюжети потрібні, що не в змозі передати істинних настроїв більшості жителів Донбасу? Більшості, яка часто-густо перелякана і не в змозі поки що проявити своєї громадянської позиції. Ми ж пам'ятаємо, що навіть в Криму згідно з опитуванням рік тому більшість, 53%, була за єдність з Україною, і лише 41% були за приєднання до Росії. На Донбасі ці цифри ще вищі на користь України, а після жахів люмпенських ДНР-ЛНР, набагато вищі...

Отже, хто винуватий, здається, вияснилося. Іншими словами: замість дивитися – читайте. А що робити? Звернути увагу нашим відповідальним за інформаційну політику, хоча б голові цього ресорту (тоді ним був Юрій Стець), на проблему «внутрішнього зомбування», на мотиваційні сюжети в часі війни, на патріотичні передачі, що показують патріотичних жителів Сходу, на українську історію цих земель, на проукраїнську більшість, яка там проживає. Західні українці повинні відчути і побачити на Сході України щось рідне і щось для них звичне, щось і когось, за кого варто боротися, кого варто захищати, залишаючи власні домівки і власні сім'ї, за кого варто навіть не шкодувати віддати власне життя!

Якщо слова – це не лише слова, але й дія, як наприклад напис у розі телеекрану, який з'явився відразу після Майдану: «Єдина країна – Единая страна», то належить докласти зусиль нам українцям, щоб це був не лише напис.