НЕДОСЯЖНІ ІТАЛІЙСЬКІ ЗВИЧАЇ АБО ЖИТИ ЧИ НЕ ЖИТИ

Вже вісім років, як приїжджаю в одну місцевість у Північній Італії, перед Пасхою весною, і потім, в кінці року, перед Різдвом. На моїх очах (скажімо) малі діти стали молоддю, люди середнього віку трохи постаріли, а старші... по-різному. Дехто вже помер, але багато хто далі живе. Навіть якщо, коли я приїхав сюди перший раз, весною 2009 року, цим людям було 85 чи більше років.

Так, одним з досить поширених італійських звичаїв є – довго жити. Власне, 2009 року, під час першого візиту тут, у цій місцевості на півночі Італії, прийшла до сповіді одна сіньора, тоді мала 87 років. Тепер знову прийшла - цього разу має 95 років. І нічого, ходить, одягає шарфик, жаліється дещо на пам'ять, але помаленьку-помаленьку дає раду... Інша тоді була дещо молодша, всього 83 роки. Тепер їй понад 90, теж жаліється на скуку, на те, що все навколо так змінилося, і багато чого не розуміє. Проте, кожної неділі вона в храмі, на велосипеді або пішки, шарфик, зачіска, косметика...

Того ж 2009-го перший раз відвідав Венецію. Там мене зустріла сестра Лючія, мала тоді 102 роки. Спитала мене, чи я не знаю випадково, коли нарешті Господь забере її до себе, бо вже їй ганьба так довго жити, а Господь про неї, напевно, забув. Я відповів, що, на жаль, не в курсі, скільки їй ще залишилося... 30 березня 2015 року, сестрі Лючії з Венеції виповнилося 108 років. Лише після цього вона відійшла до Господа. Вона пам'ятала дуже добре І-у Світову війну, у ІІ-у Світову (коли розпочалася, їй вже було понад 32 роки), вона вже давно працювала медсестрою і допомагала між інших пораненим..

До речі, як пригадую, любила дивитися час від часу якісь теле-шоу, чи вікторини, маючи вже понад 100 років, переміщалася сама (лише в кінці життя потребувала допомоги), їла, що дають, хоч зубів вже майже не було, та й винця полюбляла до обіду собі попити...

Переглядаючи один альбом про місцевість Понте делла Пріула, де я зараз, виданий 2014 року, натрапив на фото з 1965 року. Там чоловік, на ім'я Тоні, сидить собі на мотоциклі перед храмом, а внизу підпис: «Нашому Тоні, за 25 років прислуги в храмі. 1965 р.». Цей Тоні далі в цьому храмі прислуговував, а коли закінчував свою службу, швиденько біг додому, говорячи: «Мушу йти, сімейні обов'язки чекають» :-) Помер цього року, пропрацювавши при храмі паламарем майже 75 років. Аж єпископ приїхав його ховати.

Гарні звичаї в Італії! Споживаючи місцеву їжу, п'ючи місцеве вино, дивлячись на місцевих енергійних людей, розумієш, чому тут такі звичаї, між іншим - бути довгожителем. Не для всіх, звичайно, є й винятки, проте тенденція жити під 80-90-100 років спостерігається досить виразно.