ДИКУНСТВО ТА БЕЗНОГИЙ КІНЬ ЩОРСА

Якісь активісти вже не один раз погрожували знести пам'ятник Щорса на коні, що в центрі Києва. А два дні тому, в ніч на 21 березня 2017 року, взяли і відпиляли коневі одну ногу. Не зважаючи на якусь там охорону пам'ятника...

Відразу різного роду захисники «мистецтва», особливо деякі мистецтвознавці, вдарили на сполох, говорячи про «варварство», «дикунство», «націоналістично настроєних молодиків», «антизаконність» і т. д.

Трохи передісторії. Закон про декомунізацію з квітня 2015 року постановляв, між іншим, про демонтаж пам'ятників, що несуть в собі комуністичну символіку. Відводився конкретний термін – до 21 травня 2016 року. Можна б ще говорити про хуліганство і антизаконність до цієї дати, але після - це просто демонтаж «народними силами», при бездіяльності влади...

Але чому ж не зняли до цього часу? Причина проста – саботаж, совковість, плювання на могили замучених жителів України червоними окупантами та катами. Це так, коротко кажучи. Спитали рік тому мера міста Києва, пана Кличка, чому в Києві не виконується закон про демонтаж пам'яток тоталітарного режиму, на що мер іронічно відповів: «Якби від цього ставало краще жити, то тоді б ми валили пам'ятники кожен день». Типова відповідь совка, що ностальгує, навіть якщо і несвідомо, за радянщиною, для якого поняття «краще жити» дорожче замордованих жертв, пам'ятники вбивць яких далі знаходяться на вулицях міст України. Потім, щоправда, Кличко додав, що нема наразі куди ці пам'ятники дівати, нема музею...

Ну так, музею в часі кризи може ще не один рік не бути. А пам'ятники катам продовжують стояти. Але відсутність музею – це ще не все. Зрештою, можна демонтувати і десь зберігати – амбарів і пустих приміщень достатньо, а потім вже думати про музеї.

Щоб додати саботажеві з декомунізації законний напрямок, у липні 2015 року була створена комісія при КМДА, яка мала оцінити кожен пам'ятник, наскільки він цінний у «культурному плані», наскільки він «пам'ятник архітектури», і від цього залежатиме, піде він до музею, чи буде утилізований. Потім дійшли ще інші перепони для демонтажу: належало оцінити вартість пам'ятника, погодити це з КМДА та Мінкультом... Звичайно, ні в які терміни не те що з музеєм, але і з оцінюванням ніхто не вклався. І здається, навіть і не збирався вкладатися: якщо вже саботувати, то по-повній.

Зрештою, відколи це рішення якоїсь експертної комісії чи якоїсь міської влади стає на перешкоді рішенню Верховної Ради про демонтаж з конкретними термінами? Адже там «внизу» можна створювати безліч комісій, перепон, не будувати музеї, і таким чином не виконувати законів, а тоді якісь ось такі акції з відпиленням ніг коня називати «незаконними».

Однак в останньому часі саботаж і ностальгія за совком переходить на новий етап. Я б назвав це реваншизмом. Виявляється, постать Щорса – «неоднозначна», «не все так очевидно», якісь там комісії дискутують над цим питанням. Крім того, належить відділити культуру від політики, і не нищити цю «нашу культуру» у виді «пам'яток культури»...

Навіть вишукали якісь політичні пропагандистські листівки ОУН з 1944 року, де є заклики позитивно висвітлювати постаті Боженка, Петровського, Скрипника чи Щорса, як «наших», які відрізнялися від «імперських більшовиків Росії»... Правду кажучи, мене не цікавлять неісторичні пропагандистські листівки будь-яких організацій, в яких історична правда замінена «політичною доцільністю». Зрештою, таке цитування – це історичний анахронізм..

Одна пані мистецтвознавець у своїй статті на УП, обурюючись «вандалізмом націоналістів» та групою «радикально налаштованих молодиків», які «шляхом погроз та залякування можуть нав’язувати місту свої бачення та смаки щодо публічного мистецтва», запропонувала «збереження визнаного твору публічного мистецтва в центрі Києва».

А для цього належить все на ново «осмислити», бо поставити от так «витвір мистецтва» у музей – це не те, бо «далеко не простір визначає музей, а осмислення, і не зберігання, а збереження. А зберегти і переосмислити історичний монумент можна і в середмісті, була б на те політична воля».

Он воно як! Політична воля на що? На переосмислення, що кат і червоний командир, що приніс на нашу землю червоний терор - це добре? Ах, не відомо, чи приніс... Не все ж так однозначно! Свідоцтва іншого ката України, Антонова-Овсієнка, який у своїх мемуарах досить прихильно згадує «товариша Щорса» - це «видумки», або «це ще належить перевірити»... А відтак, пише мені інша пані мистецтвознавець, мої «домисли» щодо особи Щорса «не підкріплені жодними документами, кого вбивав, катував особисто, які підписував документи, що легалізують вбивство»... Тобто починається свідома маніпуляція і спроба відбілити вбивцю, бо ніби «нема доказів». Всілякі там Інститути національної пам'яті – це «політично заангажовані інституції», що «виконують політичне замовлення». Ну так, типове совкове твердження...

Ще інша пані мистецтвознавець пише мені, що такий вандалізм - це ніщо інше, як сто років тому нищення храмів. І закликала діяти в правовому полі. Непогана чергова маніпуляція: порівняння храму і пам'ятника червоному командиру! Та і заклик до «законності» маніпулятивний: всі терміни законного вирішення питання тоталітарних пам'ятників вже зійшли.

Але тут є ще один момент. Крім того, що порівняння церков і катів України цілком недоречне і маніпулятивне, є ще таке поняття як «символ». Символи – це щось значно більше, аніж «пам'ятник архітектури», чи «мистецтво», над якими так бідкаються деякі мистецтвознавці. В даному випадку – абсолютно негативні символи.

Один приклад. Якщо якась особа зґвалтує і вб'є чиюсь доньку, а потім якимось чином, наприклад під впливом «стокгольмського синдрому», портрет-картина цього ґвалтівника опиниться на стіні в домі родичів жертви, як їх власність, і виявиться, що ця картина - витвір мистецтва, родина має моральне право знищити цей «витвір мистецтва», чи повинна вберегти його від «варварства» та «дикунства» зі сторони деяких радикально налаштованих членів родини? Якщо комусь наплювати на пам'ять зґвалтованої і вбитої, він почне розглагольствувати про «мистецтво» і про «дикунів», та й про «законність» на додаток, не усвідомлюючи, що сам став цим варваром та дикуном, поставивши зло і «мистецтво» вище людини ї людського життя.

Може бути сотні законів та «експертних комісій» на нижчому рівні, які відстрочують демонтаж пам'яток тоталітарного режиму, але якщо закон – антиукраїнський по духу, якщо він толерує на наших вулицях до сьогодні пам'ятники наших катів, а влада не квапиться це міняти, прикриваючись цими законами, чи різні мистецтвознавці – «мистецтвом», тоді яка в нас повага до закатованих наших предків? Який «закон» це виправдовує? Це просто знущання над ними, тими, що були втоплені в крові ось такими Щорсами і йому подібними.