ВИ ТУТ – ІНШИЙ! І ЦЕ ПРЕКРАСНО!..

Розмовляв недавно з однією російськомовною у побуті киянкою, яка на мою репліку, що часто в київських магазинах чи у публічному просторі тебе ноторично не обслуговують українською, заявила:

«Ви почувалися чужим, ходячи вулицями Києва? Це ж абсолютно нормально! Я почувалася чужою у Львові, тобто не чужою, а іншою, Ви мабуть це хотіли сказати – Ви в Києві – Інший? Це ж чудово!.. Якщо ж йдеться про мову, то, дійсно, історично Київ російськомовне місто, так... рідна у більшості киян – російська. Нічого не вдієш...»

Я тут трохи якби нагадав, що Київ – це столиця моєї Батьківщини, України. На що пані:

«Це столиця також і моєї країни, не забувайте про це :-) Не тільки Вашої». Ого, перший раз чую, що Київ – столиця одразу двох якихось країн. Пані веде далі:

«А я російськомовна українка, якщо не заперечуєте :-) Я у своєму рідному місті – не Інший. Це Ви – інший, а я – ні. Я Інший у Львові, в Ужгороді – так, але у себе вдома я не Інший :-)». Російськомовна пані в Києві – «у себе вдома» – ну так... А я в Києві, виходить, в гостях...

І на завершення – виправдання ситуації, що «історично склалася»: «Політика русифікації настільки давня, що вже приросла до тіла, історично це вже не політика, а людські долі. Всі мої предки були російськомовними і всі мешкали на територіях сучасної України. Відомо мені з середини 18 століття, раніше – не знаю про мову...»

Іншими словами, настає конфлікт інтересів: україномовні в Києві, у своїй столиці – «інші», російськомовні «свої». Маємо з цим погодитися, бо «так склалося».

Трохи перед тим, пані писала про те, що ми повинні зрозуміти у ХХІ ст., що зараз вже чогось такого як «нація» (читай: «українська» в даному контексті) не існує, зараз, в добу постмодерну – нема жодних етносів, бо це – «повернення до Середньовіччя», зараз всюди багатоетнічність і многополярність... А спроби побудувати моноетнічне суспільство – застерегла пані з Києва – призведуть до нацизму...

По-перше, я взагалі не про «етноси» чи про «моноетнічність» (я й сам, скоріше за все, не «чистий» українець), я про права україномовних (незалежно від «етносу») у столиці своєї держави. По-друге, якраз у Середньовіччі поняття «етнос» було досить плинним і не чітким, а сучасне розуміння, що таке «нація» чи «етнос», сформувалося десь на початку ХІХ ст. І по-третє, є «конфлікт інтересів», хоча б щодо мови обслуговування в столиці України, та й в інших містах, і його треба вирішити.

Як? Дуже просто: мова обслуговування в публічному просторі України – державна. У приватному житті, натомість, хто вже звідки приїхав, чи чиї предки сюди приїхали на протязі віків, й так і не навчився місцевої мови, хай тоді вже говорить собі своєю – ніхто не заперечує. Я ж не накидую комусь у публічному просторі свій закарпатський діалект, лише користуюся в принципі не рідною мені державною – українською. Бо шаную країну, в якій живу, і народ, серед якого живу, предки якого будували цю країну і за яку боролися та яку любили.