POST DICTUM МІНІСТРА НИЩУКА

Міністр культури України 22 листопада 2016 року дуже делікатно і дипломатично озвучив те, що більшість населення України і так знає, а роки 2-3-5 тому відкрито говорило. «Спасибо жителям Донбасса за президента (...)» – це було хітом. І всі розуміли, що йдеться про тих, які є такі, які є, а не про ВСІХ, що там живуть.

Але що ж тепер мав на увазі міністр? Відомо, що російські ЗМІ перекрутили слова і додали расизму та фашизму до суті сказаного. Дехто взагалі вважає, що не важливо, що міністр мав на увазі, головне, що «громадяни України почулися ображеними», бо є дуже багато цих громадян різного етнічного походження і мають всі підстави себе також вважати «завезеними». Так, саме це слово найбільше «обурило громадськість», і тому варто саме його вживати, щоб прояснити певні справи.

Не беруся судити, що особисто міністр Євген Нищук мав конкретно на увазі, проте більшість українців правильно зрозуміла сказане. Велика частка тих «завезених» або їх потомків (звичайно, не без багатьох також винятків) кричали зовсім недавно: «Путин, введи войска!». Багато з «завезених» так і не поквапилися вивчити мову нової Батьківщини, ані її культуру, а тим більше - полюбити їх, ненавидячи все українське.

Ці факти майже всі в Україні знають, проте зараз чомусь виявилося не політкоректно про це говорити, бо це «розколює країну і народ».

Однак правда інша. Народ в країні розколює перш за все небажання частини населення полюбити цю країну, бути її справжніми громадянами, поважати її мову, культуру, історію. І вже так зовсім випадково співпало, що більшість з цих, які не люблять цю країну – саме потомки «завезених». Зрозуміло, що це гірка правда і звучить зовсім не політкоректно, проте цю проблему треба якось вирішити, а не оминати її.

25 років незалежності до цього питання в Україні відносилися не серйозно (на відміну від Країн Балтії), думали, що все само собою якось «розсмокчеться», ті громадяни адаптуються, інтегруються... Ні, ті громадяни ще більше зненавиділи все українське і покликали в країну війну. Спроби перекласти вину за війну на Майдан – це ніщо інше, як російська пропаганда, яка ще під час тривання Майдану лякала «завезених» фашистами-бандерівцями, що скоро різатимуть власне цих «завезених». І в результаті такої маніпуляції Кремля, яка впала на добрий ґрунт Донбасу, гинуть тисячі українців-патріотів. Гинуть теж і ті «завезені», але що тут вдіяти нам, українцям-патріотам? Перестати захищати свою землю, бо «люди важливіші від землі», як підказують нам у Росії?

До речі, треба сказати також, що серед «ображених» словами Нищука крім всяких оппоблоківців було теж чимало українців-патріотів, або просто тих, які «по цю сторону». По-перше, їх реакція була майже миттєва, а отже вони не до кінця зрозуміли, що сказав міністр, бо більшість вже отримала новину в інтерпретації РосЗМІ, і потім дивилися виступ міністра вже в цих російських окулярах. По-друге, деякі з приводу свого ліберально-політкоректного підходу виразили своє «фе» «расизму-фашизму» міністра. Ну бо так не можна! Це – расизм! Ми – один народ! Що скаже Захід?! А міністр просто озвучив, повторюю, те, що майже всі знають (і ті, що виразили «фе» – також!), але з різних приводів не озвучують.

Можна спитати: а який результат виступу? Чи може краще, щоб міністр (все-таки, публічна особа і політик) цього не говорив? ОК, цілі регіони в Україні складаються з великого відсотка «завезених», в більшості – з Росії, не мають української ідентичності, не люблять Україну, коротко кажучи – вони чужі. І що вийде, питають деякі, коли вони все це чують? Ну власне – відповідають – погодяться зі сказаним! «Так, ми – не українці». І що далі? Виселити їх в Росію? Українізувати їх? Насильно? Змусити полюбити Україну і все українське? Адже нічого не вийде, лише навпаки...

У мене на це є відповідь-питання: а що тоді тим, що не люблять країну, в якій проживають, запропонувати? Прийняти їх вимагання? «Донбасс должен быть услышан»? Погодитися з їх переконаннями, що «Украинцы и россияне – один народ», «украинский язык – недоязык» («теляча мова»), «украинский народ – недонарод», «украинская культура – никакая», «украинская история – националистическая пропаганда и вранье», «Украина – это исконно Россия»? Кожний адекватний громадянин будь-якої іншої країни скаже на щось таке коротко і ясно: абсурд!

Думаю, якщо нарешті ці «завезені» зрозуміють, що в Україні з такими поглядами толерувати їх не будуть (досить вже за хоча б останні 25 років, експеримент з «інтеграцією» не вийшов), і спокійно собі виїдуть туди, де такі погляди на порядку денному, тобто на історичну батьківщину, не бажаючи жити поряд з «фашистами-бендеровцами» – то це буле цілком нормальний і прийнятний варіант – або один з таких – розв'язання наболілої проблеми. Або, як варіант – все-таки стануть врешті повноцінними громадянами і патріотами своєї країни. Це теж один з прийнятних варіантів. Особливо, що багато хто з «завезених» таким вже став. Виявляється, можна! Якщо захотіти.

Є щоправда пропозиції, щоб не чіпати це питання, бо воно як чиряк на тілі: що більше чесати, то більше подразнюється. Особливо, що після агресії Росії багато з «завезених» стали патріотами, інші стали менш агресивно проявляти свою нелюбов до України, питання ніби само почали вирішуватися... А Нищук от знову розворушив «стару рану»...

Справа в тому, що нікуди проблема не зникла і не зменшилася, просто багато з тих «завезених» зараз якби в «очікуванні»: чия візьме, і тоді «патріотично» переметнуться до переможця. Тому мовчати про це, як це мало місце в українському політикумі останні 25 років (поза деякими винятками) – це відкладати проблему, котра розростеться ще більше, на «потім», і таким чином підготувати бомбу, яка вже остаточно знищить нашу молоду країну (відомо, сусід тут докладе свою братську руку), замість вирішити проблему досить однозначно і рішуче сьогодні.

А справа має бути представлена чітко і ясно: тут – Україна, тут – українська мова державна, тут – наша історія і наша культура. Кожний у своєму регіоні чи приватно може мати що хоче своє, однак, заперечуючи принципи, озвучені вище (на догоду сусідній державі), ви – звичайнісінькі колабораціоністи, тобто злочинці і зрадники Батьківщини! Тут не йдеться про якусь зверхність проти «меншин», тут йдеться про державну безпеку та майбутнє України як такої. Применшення та недооцінення проблеми спочатку в Криму, потім на Донбасі, призвело до трагічних наслідків і мало бракувало, щоб втратити країну. Хоча ще весною 1992 року В'ячеслав Чорновіл, як «голос волаючого на пустелі» попереджував у Верховній Раді про наслідки такого ігнорування справи і чим все це закінчиться. Через 22 роки виявилося, що був правий. Повторити помилку ще раз ми не в праві.

POST SCRIPTUM. «Між Сходом і Заходом немає поділу. Є поділ між тими, хто любить Україну, і хто її не любить» (Любомир Гузар).