ВПЛИВ АПОКРИФІВ НА НАШУ ВІРУ: МАРІЯ В АПОКРИФІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Тінторетто, Введення у храм ПДМ, 1553-1556. Венеція
ВСТУП
Апокрифічна
література досить багата і за кількістю і за змістом. Вже в ІІ столітті відомий
церковний письменник Іриней пише: «Кількість літератури даного роду важко
навіть порахувати»[1].
Особливо апокрифи тішилися популярністю серед простих вірних, тому що
відповідали на деякі питання, на які не було відповідей в Євангеліях – про це
буде нижче. Часто також апокрифи використовували єретики, і після певних змін,
на їх підставі проповідували свої доктрини. Саме з цього факту беруться
серйозні застереження Отців Церкви щодо апокрифів, а навіть заборона їх читати.
Сьогодні
простежується досить сильна зацікавленість апокрифами Нового Завіту[2],
особливо зі сторони богословів та релігіознавців, але також з боку світських
письменників, режисерів, редакторів газет і журналів. Особливо привабливим в
апокрифах є їх таємничість, «сенсація», або навіть досить поширена думка, що
Церква віками щось від вірних укривала та забороняла читати, так як дані тексти
скоріш за все свідчили проти неї або містили якісь страшні чи неприємні істини.
Залишимо поки що ці підозри, щоб спробувати побачити, чим насправді є апокрифи,
яка їхня роль для віри первісної і сьогоднішньої Церкви і особливо, як вони
вплинули на віру Народу Божого по відношенню до Марії.
ТЕРМІН І
ЗНАЧЕННЯ А ТАКОЖ ЦІЛЬ ПОВСТАННЯ АПОКРИФІВ
Поняття
«апокриф» походить з грецького дієслова «апо-крипто» і означає «укривати,
ховати, прикривати, ховати з виду» тощо. Пізніше від цього слова був створений
іменник «апо-крифос» - «укритий, тайний, таємничий». Пізніше також
«сокровенний, священний»[3].
Взагалі, даний термін має два значення: біблійне і загальне. Перше протиставляє
апокрифи канону Святого Письма, тобто підкреслює літературу, книги, розповіді,
які не знаходяться у Святому Письмі[4].
Друге підкреслює неавтентичність, фальсифікацію, підставу подавану за
автентичну. Найчастіше мова йде також про літературу тематично близьку біблійній.
В богословських творах
поняття «апокриф» від самого початку було досить неоднозначним. На початку, в
перших віках християнства, це поняття і те, що ним окреслювалося, мало радше
позитивне забарвлення, проте на протязі століть термін «апокриф» починає набувати
серед теологів негативних відтінків, аж до цілковитого несприйняття даної
літератури як теологічного джерела.
Оріген (185-254)
розділяє християнські (або релігійні) книги на дві групи: ті, які
використовуються під час культу і власне апокрифи. Хоча тоді, у ІІІ столітті ще
не було виразно окреслено канону Святого Письма, і сам Оріген часто коментував
деякі апокрифічні, з нашої точки зору, книги, як старозавітні, так і
новозавітні. Наприклад «Книгу Ювілеїв», в котрій бачимо пробу доповнити а також
коментувати Книгу Буття[5].
Так як апокрифи почали з’являтися і переховуватися в різних єретицьких кругах,
деякі Отці Церкви вважали апокрифи єретицькими і забороняли своїй пастві їх
читати, наприклад Кирило Єрусалимський у знаменитих «Катехезах». За часів
Ієроніма (поч. V в.) термін «апокриф» має досить нейтральне значення і
означає «неканонічна книга».
Тобто, можемо
сьогодні окреслити поняття «апокрифи» як стародавні єврейські і християнські
книги біблійної епохи (або, що до такої себе зараховують), котрі не визнані
Церквою як канон Святого Письма.
До найбільш
відомих апокрифів новозавітної ери відносяться Євангеліє Євреїв[6],
Євангеліє Назореїв, Таємне Євангеліє Марка[7],
Протоєвангеліє Якова, Євангеліє Томи, Євангеліє Петра, Євангеліє Марії
Магдалини та багато інших. Крім того, існує багато апокрифічних Послань
Апостолів, Діянь Апостолів чи Апокаліпс[8].
Значення апокрифічної
літератури, як єврейської, так і християнської, дуже велике. Апокрифи
новозавітної епохи дозволяють побачити і дослідити вірування і побожність
перших християн. Крім того, багато мотивів, які знаходяться в апокрифах ввійшло
до релігійного життя пізніших християн, а навіть до богослов’я. Деякі апокрифи
з’являлися в тому самому часі, що і сьогоднішні канонічні Євангелія і мали на
меті ту саму ціль: зібрати відомості про життя Христа, його учнів і оточення.
Тому варто, досліджуючи Євангелія з точки зору поставання, редагування, впливів,
звертати особливу увагу також на апокрифи.
Варто однак
зазначити, що на авторів Нового Завіту більший вплив мали апокрифи
старозавітні, в свою чергу апокрифи написані в ранньохристиянську епоху
вплинули радше на богослов’я Отців Церкви ніж на Новий Завіт, тому ними, крім
біблеїстів, займаються також патрологи. Також варто пам’ятати, що багато
апокрифів, особливо ранніх – а навіть більшість з них – мають вчення
ортодоксійне, а не лише єретицьке, тому що їхні автори виклали в них, хоч і
подеколи у примітивному стилі, в принципі юдеохристиянське богослов’я.
На апокрифи
також варто дивитися, як на перші спроби толкування Святого Письма, особливо пояснення
деяких важчих фрагментів з навчання Христа чи Апостолів. І останнє, крім
теологічних питань, ціллю апокрифів було також доповнення до Святого Письма
того, чого, як здавалося авторам даних творів, у Святому Письмі бракувало, а
віруючих цікавило. І цікавить дотепер. Що робив Ісус Христос до 30-го року
життя і яке було Його дитинство? Що робили Марія та Йосиф до моменту народження
Спасителя? Яке було походження Марії, Матері Христа і яке було завершення її
земного життя? Що було з Апостолами по розісланню їх по світу проповідувати
Євангеліє? Що сталося з іншими героями Нового Завіту, як наприклад з Пилатом,
Марією Магдалиною чи Лазарем тощо? Ці питання виникають з природнього людині
пошуку істини а також з природньої цікавості.
Тепер варто
сказати про декілька апокрифічних мотивів відносно Діви Марії, тобто про тему даної
конференції. Тим більше, що Католицька Церква принаймні дві з таких апокрифічних
історій окреслила догмами, а багато інших знаходяться в літургічному календарі.
ПРОТОЄВАНГЕЛІЄ
ЯКОВА
Так зване «Протоєвангеліє
Якова», яке було написане десь під кінець ІІ століття, серед деяких цікавих
пояснень складних фрагментів Нового Завіту, описує між іншим історію братів
Ісуса, про яких згадують канонічні Євангелія[9].
Цю історію дотепер приймають деякі православні богослови. Йдеться про те, що це
були діти Йосифа від попереднього подружжя, натомість не діти Марії. Сьогодні
ми вже знаємо, що у євреїв поняття «брат» було ширше, ніж у нас і охоплювало
двоюрідних чи троюрідних братів. Протоєвангеліє Якова, говорячи про братів
Ісуса як про синів Йосифа, а не Марії, таким чином захищає дівоцтво Марії перед
закидами тодішніх юдеїв[10].
«Протоєвангеліє
Якова» - ця назва походить з XVI століття, коли єзуїт Вільгельм Постель
перевіз зі Сходу рукопис і видав його по-латині. В назві йдеться про апостола
Якова Молодшого, брата Господнього, до якого нав’язують деякі Отці Церкви,
цитуючи цей апокриф[11].
Серед багатьох
тем даного апокрифу знаходяться такі, що відносяться до Діви Марії. Перше – це
її дівоцтво до, підчас і після народження Христа. Синоптичні Євангелія, як
пам’ятаємо, цим питанням не займаються. Як було вже сказано, проблема «братів
Господніх», постаті яких з’являються в Євангеліях, була розв’язана за допомогою
попереднього шлюбу Йосифа. Тому Йосиф, особливо у східній традиції – це стара
людина (у західній, зрештою, теж на протязі віків був часто представлений
старцем, але з інших приводів). Друге – автор відповідає на цікавість вірних
щодо життя і дитинства Марії. З апокрифу довідуємося про імена батьків молодої
Марії, тобто про Йоакима і Анну, а також про її народження і дитинство. На
підставі цієї розповіді будуть потім базуватися всі інші історії під назвою
«Життя Марії».
Беручи під
увагу, що Протоєвангеліє Якова в основному пояснює синоптичні Євангелія,
поєднує їх, особливо там, де вони, як здається, розходяться між собою, коментує
їх і додає бракуючі, на думку автора, місця, можна вважати цей апокриф
своєрідним мідрашем[12],
в тому числі і християнським мідрашем марійним.
Вплив
Протоєвангелія Якова на християнство був неабиякий, особливо на Сході. Збереглися
біля 140 грецьких рукописів цього апокрифу, для багатьох ікон Сходу і Заходу
цей твір був натхненням, деякі церковні свята походять з розповідей даного
твору, як наприклад Різдво Пресвятої
Богородиці чи Успіння (про які тут мова) або літургійні тексти, наприклад на
свято Введення до храму, яке спочатку на Заході від VII століття
інтерпретувалось теж як очищення Діви Марії після народження Христа.
Підсумовуючи, цей апокриф спричинився до розвитку у цілому християнському світі
марійної побожності.
РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ
БОГОРОДИЦІ
Протоєвангеліє
Якова в оригіналі називається «Народження Марії. Об’явлення, яке було дане
Якову». Апокриф можна поділити на 17 частин-тем, серед яких більшість таких,
які маємо в синоптичних Євангеліях, а саме Благовіщення, Марія у Єлизавети, сни
Йосифа, прибуття магів до новонародженого Ісуса, вбивство Іродом немовлят у
Віфлеємі. Крім того, є деякі розповіді, яких брак у Євангеліях. Це історія
Йоакима і Анни до народження Марії, потім власне чудесне народження Марії,
посвячення Марії у єрусалимському храмі, вибір Йосифа на опікуна Марії, докази
дівоцтва Марії[13],
мученицька смерть Захарії.
Нас цікавить з
цих всіх історій опис різдва і дитинства Діви Марії. Автор апокрифу представляє
побожних Йоакима і Анну, у яких не було дітей, порівнює їх до деяких
старозавітних історій, наприклад до батьків пророка Самуїла, Елкана та Анни[14],
котрі також були бездітними.
Анна, жінка
Йоакима, оплакувала своє горе, але з покорою приймала таке пониження від Бога[15].
І так, певного разу Анна, гуляючи у своєму садку молилася до Бога, щоб вислухав
її і благословив потомством. Потім однак знову жалілася на своє горе і плакала
від душевного болю, особливо, коли побачила в садку гніздо з маленькими
пташенятами. Чому Бог вчинив її гіршою від цих нерозумних створінь, даючи їм
потомство, а вона залишається неплідною?
Тоді з’явився їй
Ангел Господній і сказав, що Бог вислухав її молитву. Вона почне, породить, а
її потомство буде знане по всій землі. Виразно видно тут біблійні паралелі, як
старозавітні, так і новозавітні. Можна пригадати історії народження Самсона,
Самуїла, Йоана Хрестителя, Ісуса Христа[16].
Анна тоді відповіла, що кого б не народила, хлопчика чи дівчинку, віддасть
дитину в дар Господу, щоб дитя служило до кінця свого життя Богу.
Ангел також з’явився
Йоакимові, котрий пас в той час стада, і також його повідомив, що Анна зачала[17].
Наказав йому також скласти жертви з овець, телят і кіз – для Бога, священиків і
цілого народу.
Через сім
місяців Анні прийшов час родити[18].
Породила дівчинку, а після ритуальних днів очищення[19]
почала її кормити груддю і дала їй ім’я – Марія.
Далі йде опис
дитинства Марії з особливим наголосом про її чистоту, наприклад мати не
дозволяла їй виходити на двір, поки не відведе її до храму. Згідно з
інтерпретацією тодішніх равінів, власне назовні людина стає нечистою,
стикаючись з різного роду ритуальною нечистотою і тому після повернення додому
повинна ритуально очиститися.
Коли Марії
виповнився один рік, Йоаким запросив духовенство, книжників, старших і зробив
банкет. Дитину благословили священики, потім також архієрей, благословляючи її
найбільшим з можливих благословень[20].
Наступна історія
з дитинства Марії – це те, коли їй виповнилося два роки і батьки, бажаючи
виконані свої обітниці перед Богом, вирішили відвести Марію до храму. Однак
Анна бажала ще трохи побути з дочкою, мотивуючи це тим, що дівчинка ще маленька
і сумуватиме за батьками. Тому відвели Марію до єрусалимського храму коли тій
виповнилося три роки. Там прийняв її священик, говорячи над нею пророцтво про
спасіння Ізраїлю, яке через неї прийде. Марія дуже зраділа, що опинилася в
Божому домі, почала навіть танцювати. Благодать Божа була на ній відтепер
постійно. У храмі, як говорить автор апокрифу, Марія «жила як голубка» і ангели
кормили її[21].
Перебувала Марія
у храмі до дванадцятого року життя, тобто 9 років. Священики почали міркувати,
щоб тут вдіяти, щоб дівчина не осквернила храму Божого – у цьому віці в
основному починаються у дівчат місячні, а це, згідно зі старозавітними
приписами, робить жінку нечистою і все чого вона торкнеться[22].
Тоді Захарія, відомий з Нового Завіту батько Йоана Хрестителя, молився і йому
Ангел наказав через знак від Бога (жереб) вибрати чоловіка для Марії. Жереб
випав на Йосифа, і Захарія наказав йому опікуватися Марією. Той спочатку
відмовлявся, бо вже мовляв старий і має синів[23],
а Марія така молода. Однак священик, погрожуючи карою Божою, переконав Йосифа
опікуватися Марією і забрати її до свого дому.
Наступні історії
з апокрифу в основному покриваються з тими, які ми знаємо з Нового Завіту,
однак автор коментує їх і описує їх по-своєму.
З вищеописаного
випливає, що завдяки Протоєвангелію Якова як першоджерелу, у літургічному
календарі знаходиться щонайменше три марійні свята та спомини: 8 (22) грудня – (Непорочне)
Зачаття Діви Марії, 8 (21) вересня – Різдво Пресвятої Діви Марії, 21 листопада
(4 грудня) – Введення у храм Діви Марії (Представлення). Крім того, 26 липня
(22 вересня) згадуємо святих Йоакима і Анну. Історії з неканонічної книги
ввійшли до християнської літургії, як на Сході, так і на Заході. Деякі навіть
стали догмами, як наприклад Непорочне Зачаття Діви Марії, проголошене на Заході
правдою віри 1854 року. Це все говорить про важливість апокрифів для
християнського богослов’я і про їх вплив на віру християн. Однак варто
пам’ятати, що лише ті свята чи святі, взяті з апокрифів, святкуються чи
згадуються під час літургії, які пройшли через Традицію, через первісне
вірування Народу Божого, через Отців Церкви, через богословів, врешті через
церковні Собори чи Синоди. Тобто з апокрифів до нашої віри перейшло те, що було
апробоване Церквою на підставі первісної Традиції. Решта залишається побожною
літературою.
Зрештою, так
само з каноном Святого Письма: лише ті книги там опинилися, які вважалися канонічними,
тобто богонатхненими і їх визнала Церква. Всі інші книги, тобто в основному
апокрифи, базуючись не стільки на змісті даних книг, яка деколи досить
фантастична або інфантильна чи навіть наївна[24],
скільки на Традиції, яка від початку певні книги приймала, цитувала, і
коментувала, а інші відкидала і не вважала радше натхненими, Церква не ввела до
канону Святого Письма.
УСПІННЯ ДІВИ
МАРІЇ
Якщо йдеться про
Успіння Діви Марії, то тут дещо важче визначити, в порівняні з описами її
народження і дитинства, коли почали говорити про цю подію і в якому апокрифі.
Проблема в тому, що перші Отці Церкви не говорять прямо про Успіння, а апокрифів,
що описують Успіння та Внебовзяття Матері Божої є дуже багато у різних версіях,
як мовних, так і редакційних. До кінця IVстоліття свято ще не було знане у
християнстві. Десь у V столітті з’являються перші натяки про успіння Марії
у деяких проповідях. Проте ще нема одностайності. Одні проповідники вважали, що
Марія заснула, а в той час її тіло відділене від душі, було перенесено в якесь
невідоме місце і там нетлінно очікувало воскресіння мертвих. Ця традиція більш
антична. Інші натомість говорили про взяття її на небо до Христа з тілом і
душею, з або без воскресіння. Згодом, ці дві традиції почали поєднуватися,
тобто пісня того, як Марія заснула, її тіло і душа були взяті на небо. Ще у
пізньому Середньовіччі не всі богослови були переконані, що належить приймати
за правду віри вчення про Успіння, проте заохочувалося до віри в це, тим
більше, що в літургії як Сходу, так і Заходу свято Успіння або Внебовзяття вже
святкувалося, хоч і не всюди, на Сході від VІ століття, а на
Заході від VII століття[25].
У 1950 році Католицька Церква оголосила правдою віри, що Марія після завершення
земного життя була взята з тілом і душею до небесної слави[26].
Єдиною підставою з Нового Завіту був фрагмент з Апокаліпсису 12, де описується
видіння жінки на небі, що захищається від дракона. Опис цей досить символічний
і однозначно, звичайно, не говорить про Успіння.
У всякому разі,
одне певне: початки розважання про завершення земного життя Діви Марії беруться
з апокрифів. Найбільш відомий апокриф на Заході «Transitus Romanus»[27],
тобто «Перехід» – це скоріше за все поєднання або скорочення декількох
апокрифів написаних раніше. На Сході найбільш відомий апокриф «Transitus Йоана
Богослова».
«Transitus Romanus» описує події,
які попереджали відхід Марії до неба, між іншим зустріч і розмова з ангелом,
який об’явив їй, що через три дні вона відійде з цього світу, потім молитва на
Оливній горі. Далі йде мова про зібрання Апостолів, їхні молитви і розмови, успіння
Марії, похорон, який звершили Апостоли і нарешті внебовзяття тіла Марії до неба.
Христос прийняв до своїх рук тіло Матері, передав його Архангелу Михаїлу, а той
поклав тіло під деревом життя у раю. Потім там, під цим же деревом Архангел
Михаїл вклав до тіла Марії її душу. Скоріш за все, апокриф «Transitus Romanus» був спробою
поєднання традиції успіння з традицією внебовзяття.
Натомість «Transitus Йоана
Богослова» в подібний спосіб подає події, які передували відходу Марії з цієї
землі, зібрання всіх Апостолів, появлення її Сина і прийняття Христом її душі
до себе. Потім відбувався похорон Марії, в часі якого один юдей, Єфонія,
кинувся на труну, щоб перевернути її[28],
але Ангел Господній вогняним мечем відсік йому обидві долоні, котрі так і
зависли в повітрю. Тоді натовп юдеїв, що був там, побачивши це чудо, визнав
Христа Богом а Його Матір Богородицею і Приснодівою. Також Єфонія повірив і був
оздоровлений Апостолом Петром. Тіло Марії було покладене в Гетсиманському саду,
де пролежало три дні в товаристві ангельських голосів. Коли голоси стихли, це
був знак для Апостолів, що тіло Марії було взяте до неба. На кінець, з’явилося
багато святих, Старого і Нового Завіту, в тім також, св. Анна, мати Марії, і
віддавали пошану Матері Бога.
Крім цих двох,
найбільш відомих апокрифів про перехід Марії з землі на небо, є ще декілька інших,
не менш важливих, як наприклад «Transitus Йосифа Ариматейського» чи «Transitus Мелітона
Сардійського», які також досить подібно описують успіння, похорони і
внебовзяття Марії. Цей останній апокриф говорить про смерть і воскресіння
Марії, і вже тоді її взяття до неба. Натомість «Transitus Йосифа
Ариматейського» приводить історію, що після похорону Марії, з’явився один з
Апостолів, Тома, який спізнився на сам похорон, бо йшов аж з Індії. Він перший
побачив, як ангели несуть до неба тіло Матері Христа, а прийшовши до решти
Апостолів, сказав, що хоч і не був присутній на похороні, однак і так не
вірить, що тіло Марії лежить у гробі. Апостоли почали ганити Тому за його невірність,
та коли відкотили камінь гробу, дійсно не було там тіла. І тоді Тома розповів
усім про видіння внебовзяття тіла Марії.
Видно певні
суперечності у апокрифічних розповідях. В одних описано лише успіння, і це
скоріш за все найстарші апокрифи, в інших успіння і потім внебовзяття, одні
говорять про воскресіння Марії, інші ні. Тим не менше, апокрифи залишаються
головним першоджерелом цієї події в житті Діви Марії, якою був перехід з
земного життя до небесної слави. Нема ще тут логічних і дедуктивних розважань
про причини Внебовзяття, як це було в пізніших теологічних дискусіях. Там
доказом Внебовзяття було з одного боку ствердження, що Христос не міг би
допустити, щоб тіло, яке його породило, піддалося розкладові. З другого боку,
та, котра була так близько тілом і душею зі своїм Сином все життя, не може бути
роз’єднана з Ним навіть після завершення цього життя. Звичайно, що таке логічне
пояснення виводиться з браку прямих джерел у Святому Письмі.
Проте віра
перших християн, хоч початково непевна і суперечлива, все-таки не бралася з
повітря чи з простих фантазій, або зі спроби представити в якнайкращому світлі
Христа, свого улюбленого Апостола чи Марію. Автори, хоча б відносно завершення
земного життя Марії, прагнули відповісти на питання: що сталося з тією, яка
була «благодаті повна», з якої Слово Бога взяло тіло, яка до кінця була під
хрестом свого Сина, яку, врешті, як єдину у світу людину, визнано Богородицею?
Апокрифи були спробою відповіді на ці питання, але також показання своєї віри,
яка напевно не була просто так видумана, лише – як і випадку зі Святим Письмом
– скоріш за все була записом попередньої усної традиції, яка передавалася з
покоління на покоління.
АПОКРИФИ – ЗА ЧИ
ПРОТИ?
Християнські
апокрифи повставали не на пустому місці. Це була традиція ще єврейська:
передавати віру чи богослов’я у розповідях чи образах. Такими образами є теж
новозавітні апокрифи, які за допомогою чудесних історій стараються передати
віру. Що в цих розповідях є правдою, а що ні? Як це відрізнити? Перший підхід
може бути радикальним: все це легенди. Але належить звернути увагу на деякі моменти.
Відповідаючи на питання, чи апокрифи мають якусь біблійну вартість, двоє
відомих біблеїстів-домініканців з Французької Біблійної Школи в Єрусалимі, П’єр
Бенуа та Марі-Еміль Буамар, запропонували такий підхід до цієї проблеми:
«Чи апокрифічні
євангелія мають якусь цінність, з точки зору їх впливу на Євангелія синоптичні?
Бажаючи відповісти на це питання, треба спочатку вирішити справу джерел, з яких
вони черпають дані. Якщо вони подають лише дані трьох синоптичних Євангелій,
редагують їх більш-менш ґрунтовно і додають до них легендарні елементи, тоді їх
цінність практично жодна. Натомість, якщо вони черпають дані з джерел
паралельних до джерел євангелічних, тоді їх значення дуже велике. Треба лише,
через те що маємо, тобто переробки тих джерел, постаратися, наскільки це
можливо, віднайти первісну форму тих джерел»[29].
Інші сучасні
богослови звертають увагу на той факт, що належить пам’ятати, що не всі
апокрифи були єретицькі – про це була мова у вступі. Просто з часом, коли
теологія розвивалася і йшла далі, Св. Письмо інтерпретувалося і певні речі
розумілися вже не дослівно, але в переносному значенні, апокрифи ж стояли на
місці і ставали все більш анахронічними. Тому почали видаватися майже всі ці
літературні твори єретицькими. Додалося використання апокрифів єретиками – і
ось джерело негативного ставлення до апокрифів Отців Церкви і багатьох
богословів до наших часів включно. Є також різниця між ранніми апокрифами та
пізнішими. Останні дійсно стають все більш фантастично-сенсаційними, якими
кормилася в пізніших віках народна побожність.
Отже, на
сьогоднішній день богослови ведуть дискусії на тему апокрифів, про їх вплив на
ранньохристиянську віру, літургію, теологію. Ведуться спроби, щоб в якійсь мірі
змінити той негативний образ, який висить над цими літературними творами, між
іншим завдяки деяким оцінкам окремих Отців Церкви, щоб оцінити кожен окремо
взятий апокриф, виходячи з його власних характеристик і літературних жанрів.
Піддається дискусії теза, що найстарші апокрифи використовували лише легенди і
займалися другорядними, з точки зору історії спасіння, питаннями. Богослови
пробують трактувати апокрифи також як історичні документи, відділяючи від них
те, що могло ввійти до тексту дійсно з легенд чи тогочасного релігійного
середовища.
Особливо
підкреслюється очевидний вплив апокрифів на богословську думку, літургію, іконографію
на протязі віків. Знаменне є те, що хоч не включалося апокрифічних творів до
канону Святого Письма, однак в той самий час в літургії тексти з апокрифів жили
непогано[30],
більше того, навіть ті Отці Церкви, які негативно чи підозріло ставилися до апокрифів,
в той самий час святкували свята, що походили з цих творів. Отці Церкви
боролися з апокрифами і приводи до цього були досить вагомі, вистачить
передивитись євангелія дитинства Ісуса (наприклад, Євангеліє Томи), які перекручують
саму суть Євангелій синоптичних. Простий народ, однак, далі використовував
апокрифічні розповіді вдома, на приклад при передаванню віри своєму потомству,
тому деколи навіть Отці Церкви переставали боротися з апокрифами, більше того,
щоб мати кращий контакт зі слухачами, старалися говорити на їх мові, тобто
використовували деякі історії з апокрифів в своїх творах. Звідси береться
спроба очищення деяких апокрифів від
легендарних елементів та гностицьких мотивів. Тому маємо на сьогодні деколи дві
версії одного і того самого апокрифа – більш оригінальна та «очищена»[31].
А деколи є
більше ніж два варіанти одного апокрифа! Тому що такий «очищений» варіант
потрапляв знову до рук єретиків, вони його знову переробляли і виходила третя
версія апокрифічної історії. Потім, з часом, ця версія потрапляла до якогось
церковного вченого, який знову «очищав» її від гнози, – і маємо четверту
версію! Сьогодні треба прикласти немало зусиль спеціалістам, щоб дійти до
первісного джерела, особливо, коли на руках є лише четверта чи може п’ята версія
апокрифу.
Крім того,
читаючи апокрифи, бачимо які були богословські чи духовні питання у перших
християн, і які відповіді вони шукали. Не бракує в апокрифах молитов, катехез,
повчань, духовних настанов. В основному, апокрифічні тексти не накидають свої
повчання чи моральні настанови у полемічному дусі, лише викладають позитивно
дану науку у спокійному тоні. Основна боротьба має бути скерована проти
противника людини, тобто диявола, а для цього треба звернутися про допомогу чи
посередництво або до конкретного Апостола, або до Діви Марії, щоб в кінці
прийти до Христа, Спасителя і Відкупителя.
ЗНАЧЕННЯ
АПОКРИФІВ
Можна
підкреслити кілька вимірів, де апокрифи мали чи мають свій вплив. Це може бути література та мистецтво. Деякі апокрифи написані гарною мовою, пізні апокрифи, як
наприклад Народження Марії написані
чудовою середньовічною латиною. У більшості апокрифічних текстів є багато
поезії, як хоча б в Протоєвангелії Якова. Багато художників черпало натхнення і
образи для своїх картин з апокрифічної літератури, наприклад Джотто чи
Мікеланджело. Деколи важко зрозуміти іконографію Ісуса, Марії чи Апостолів без
знайомості апокрифів. «Зішестя до пекла» Воскреслого Христа, де Спаситель веде
за собою Адама і Єву – це з апокрифів. Віл і осел біля ясел новонародженого
Ісуса – це з апокрифів[32].
Вплинули
апокрифи також на пізнішу європейську літературу, чи то побожну, чи то на так
звані особисті об’явлення (Катерина Еммеріх, з твору якої потім багато образів
взяв Мел Гібсон для свого фільму «Страсті Христові», чи об’явлення Марії
Вальторти). Популярний в Середньовіччі твір «Золота Легенда» Якова
Ворагінського (ХІІІ в.) складався частково також з апокрифів. Навіть у ХХ ст.
повставали під впливом апокрифів так звані «євангелії», наприклад «Євангеліє
Вегетаріанців», чи у середовищі New Age «Євангеліє Акваріан».
Такі і подібні
сучасні апокрифи показують Христа або як звичайну людину, або як людину
сімейну, з жінкою і дітьми, або що він не помер на хресті, бо учні вкрали його
ще з хреста, інші розповідають про життя Христа до 30-го року життя, що він
перебував у Тибеті чи в Індії і там навчився всяких чудес чи перейняв
духовність. Ще інші показують Христа як того, хто любить звірів чи є
прихильником вегетаріанства… Деякі апокрифи прямо користають з раніше виданих
книг, як наприклад «Автентичний Рапорт Пилата» використовує дані з «Бен-Гура»
авторства Лью Уолласа. Авторами цих творів стають, в основному, апостоли
Христа, для більшої вірогідності. Ці нео-апокрифи пишуться на екзотичних мовах,
таких як коптійська, гебрайська, старослов’янська. Потім ці «апокрифи» хтось
«відкриває» і перекладає (нерідко займаються цим відомі вчені, яких вдалося
переконати, що це автентичний апокриф, або звичайні, які заробляють при цьому
непогані гроші. Оголошується при цьому, що Ватикан або єзуїти переховували це в
своїх архівах, і тепер світ, на кінець, взнає правду – і з’являється,
наприклад, фільм «Код да Вінчі». Важко однак говорити тут про безпосередній
вплив апокрифів на літературу чи мистецтво, скоріше це нова спроба описати чи
пояснити апокрифічним способом
Євангеліє (пор. романи Яна Добрачинського «Листи Никодима» (пор. «Євангеліє
Никодима») чи «Тінь отця»). У Польщі понад 100 років тому з’явився роман, що
отримав першу Нобелівську премію з літератури, «Quo vadis”, який має
декілька епізодів з апокрифу «Діяння Петра» (хоча автор міг і не знати цього
апокрифу). У нашому середовищі відомий роман М. Булгакова «Майстер і
Маргарита».
Для теології
апокрифи також важливі. Незважаючи на анафеми Отців Церкви, належить однак
пам’ятати про контекст цих анафем, про що вже була мова. Належить відрізняти
апокрифи первісні від пізніших. Власне до останніх можуть бути вагомі
теологічні застереження. Крім того, навіть досліджуючи старші апокрифи, треба
пам’ятати про слабкий ще теологічний розвиток у часах їх написання. Але можна,
читаючи їх, багато взнати з теології юдео-християнської, або з єврейських мідрашів (т. зв. «усна Тора»). Також, як
була мова, не всі апокрифи були єретицькими, а боротьба Отців Церкви велася в
першу чергу з єрессю, а тому автоматично «діставалося» і всім без винятку
апокрифам.
Для біблєїстики апокрифи можуть бути одним з
перших прикладів біблійного толкування Нового Завіту. Можуть також пролити
певне світло на першоджерела канонічних Євангелій. Для літургіки апокрифи можуть бути джерелом найстарших християнських
гімнів та пісень, літургічних звичаїв, як наприклад опис служіння Євхаристії в
«Діяннях Йоана». Також, про що сьогодні була мова, джерелом походження деяких
літургійних споминів святих чи марійних свят. Навіть в сучасній літургії є
фрагменти з апокрифічної 5-ї Книги Еноха, наприклад у Префаціях перед «Свят».
Також для догматичного чи морального богослов’я, як вже була мова,
апокрифи мають неабияке значення. «Протоєвангеліє Якова» набагато випереджає
свій час, розповідаючи про чистість Марії, чого не бачимо, на приклад, ні у
Орігена, ні у Йоана Золотоустого. Апокрифи Transitus випередили на декілька віків теологічні розважання
про Успіння і Внебовзяття Марії, які систематично були опрацьовані лише у VІІІ ст. Йоаном
Дамаскіном. Апокрифічні Апокаліпси
показують есхатологічні вірування чи переживання перших християн, а списки
гріхів і кар, які в цих Апокаліпсах знаходяться, можуть бути хорошим джерелом
досліджень і порівнянь для спеціаліста по моральному богослов’ю. Коротко
кажучи, апокрифи являються цінним матеріалом для дослідження історії теології,
для дослідження еволюції нашої віри і впливу на неї неканонічних релігійних
творів.
Важлива роль
апокрифів також з іншого приводу – теологічної термінології. З апокрифів були
взяті деякі терміни, які стали догматичними, наприклад на Соборі в Ефесі, 431
року, термін Theotokos, «Богородиця»,
подібно в христології деяких Отців, таких як Кирило Олександрійський (+444) чи
Лев Великий (+461) використовувались деколи поняття з апокрифів для опису
відношення між особою і природами у Христі.
Отже, з богословської точки
зору, апокрифи варто читати, але так само, як у випадку Святого Письма, читати
«у Церкві і з Церквою», тобто не пробувати самому формулювати доктрину чи свою
віру на основі апокрифів, лише дивитись, що Церква у своєму навчанні взяла з
апокрифів, як вони вплинули на доктрину Церкви, між іншим на марійну побожність,
як це вплинуло потім на нашу віру.
Петро Балог ОР
Інститут Релігійних
наук св. Томи Аквінського, Київ
[2] Існують також апокрифи
Старого Завіту, равіни називали їх «гішонім», «зовнішні книги», тобто такі, що
не входили до святого зібрання книг. Використовували їх, між іншим, самаритяни.
[4] Для протестантів апокрифами
являються також ті книги Старого Завіту, які були написані грецькою мовою і
знаходяться в Септуагінті, а потім у Вульгаті, тобто такі що не входять до
єврейського канону, а саме: Тов, Юдт, 1-2 Мак, Сир, Вар, Мудр.
[5] Відома також «Книги Сибілли», з пророцтвами
сибіл, які були досить популярні ще в Середньовіччі, що відбилося в гімнології
чи в мистецтві, навіть в епоху Ренесансу, наприклад Сікстинська Капелла,
розписана Мікеланджело, де представлені 4 Сибілли.
[6] Цитують його Папій, потім Климент
Олександрійський, Оріген, Кирило Єрусал., Ієронім.
[7] Знайдений в 1958 р.
манускрипт з XVIII віку в одному монастирі біля
Віфлеєму, датується більшістю науковців II століття.
[8] Див. майже повне видання новозавітних апокрифів у п’яти книгах: Apokryfy Nowego Testamentu, red. Starowieyski M., Kraków 2003.
[10] Cothenet É., Maria: а. Teologia
biblica, in: Dizionario
critico dі teologia, Roma 2005, с. 807.
[12] Мідраш – це своєрідний
равіністичний метод толкування Писання, який можна назвати також літературою,
що займається Біблією. Існують різні форми мідрашу: «галаха» («дорога»),
основою якої є правні тексти з Тори, потім «гагада» («оповідь») - займається
інтерпретацією неюридичних текстів Тори і також рештою Біблії.
[13] Пор. ПротЄв. Якова, 19-20.
Автор представляє досить детальний, навіть гінекологічний опис дослідження
дівоцтва матері Ісуса акушеркою Саломеєю. Скоріш за все приводом такого
детального опису були спори у ранньому християнстві про дівоцтво Марії, які, на
відміну від сьогоднішніх часів, не задовольнялися лише ствердженням духовного
дівоцтва матері Христа.
[17] Контекст історії і дослівна
інтерпретація наводили деколи на думку, що Анна почала непорочно, без участі
Йоакима, так як потім Діва Марія. Навіть існувало свято непорочного зачаття
Анни у Візантії у VIII столітті, див. Apokryfy Nowego Testamentu. Ewangelia Apokryficzne, cz. 1, Kraków 2008, s. 271.
[18] Передчасні роди вважалися деякими знаком святості. В літургії однак різниця
між зачаттям (8 грудня) і народженням (8 вересня) Марії – 9 місяців.
[19] Пор. Лев 12, 4-6. Книга Левит наказує, щоб породільниця дівчини, яка на
протязі двох тижнів буде нечистою, не доторкалася до жодної святині, а потім ще
66 днів після цього повинна сиділа вдома і нікуди не виходити. Підкреслення
факту, що під час ритуальної нечистоти Анна не торкалася груддю Марії якби
показує святість доньки.
[21] Пор. ПротЄв. Якова, 8, 1. Пізніші апокрифи ще більш обширно описують
історію побуту Марії в храмі. Навіть мусульманська традиція говорить, що мала
Марія жила у святині, про Захарію, який там нею опікувався, про ангелів, які
там її кормили, про Йосифа, якого вона там зустріла, і про Ісуса, якого вона у
храмі і породила, див. Ат-Табарі, Коментар
до Корану 2, 87.
[23] Це апологія дівоцтва Марії і пояснення, що «брати Господні» – це діти
Йосифа з попереднього шлюбу.
[24] Варто порівняти деякі
фрагменти з Євангелії Дитинства Томи, де описується життя маленького Ісуса.
[25] На Сході свято Внебовзяття (або Успіння) було встановлене імператором
Маврикієм (592-602), а на Заході папою Сергієм (687-701).
[30] Фрагменти 5-ої Книги Езри
використовувалися в літургії, а тексти з Transitus читалися під час літургії.
[32] Євангеліє Псевдо-Матея, 14. Пор. Іс 1, 3: «Віл знає господаря свого, а осел
– ясла пана свого. А Ізраїль нічого не знає, народ мій нічого не розуміє».
Коментарі
Дописати коментар