ТРИ КОЗАЦЬКІ ЕПІТАФІЇ З XVII-ГО СТОЛІТТЯ

    Про історію польсько-козацьких воєн в XVII столітті можна довідатися з різних джерел. І звичайно, що українські джерела будуть у своєму історіографічному описі по стороні козаків, польські – по стороні «войська Польськєго». Одним з таких джерел є щоденник одного домініканця, Шимона Окольського (+1654), який він написав під кінець 1637 року, тобто після придушення одного з перших повстань запорожців проти Речі Посполитої. Назва щоденника в оригіналі звучить: «Dyariusz transakcyi wojennej między Wojskiem Koronnem i Zaporoskiem», тобто «Щоденник воєнної хроніки між військом Речі Посполитої та Запоріжським».

 У цьому повстанні також брав участь майбутній гетьман Богдан Хмельницький. Тоді він був лише військовим писарем, і власне його рукою була підписана під Боровицею (біля Черкас) 24 грудня 1637 року капітуляція.

 В повстанні полягло чимало козаків, як також і польських військових. Автор Щоденника сам брав участь у придушенні повстання, виконуючи функцію капелана. Зрештою, це не була його остання місія: 1638 року він знову поїхав з польським військом, щоб виконувати функцію військового проповідника і капелана. Також написав тоді другу частину «Щоденника», видану 1658 року, вже після його смерті. Крім капеланства, о. Шимон Окольський обіймав у своєму чернечому житті майже всі можливі посади в Ордені. Навіть був два рази Провінціалом (Протоігуменом): один раз Польської Провінції, другий раз – Руської.

 Без сумніву, поклик до участі у військовій виправі випливав з його глибоко особистих патріотично-релігійних переконань. І також немає підстав сумніватися, що був цілком переконаний у слушності своєї сторони, та в «заблукалості» повстанців. Хоча старається без емоцій описувати на двохсот сторінках «Щоденника» і одну і другу сторону, всю хронологію, делегації, перемовини, баталії, смерті. Дуже багато в «Щоденнику» повчань, а навіть забагато, тобто певного роду аналіз морально-етичний або історично-критичний тих чи інших подій. Причому, часто це цитати з якихось класиків, і майже завжди на латині.

 Повно в творі історичних назв, міст, місцевостей, осіб, опис їх маєтків, та багато інших цікавих фактів. І хоча для автора це було постання у «його рідній Батьківщині», яке справедливо належало придушити, міста в «Щоденнику» всюди українські, річки – українські, та й землі, на яких це все відбувається – Київщина, Чернігівщина, Черкащина, Запоріжжя, Крим, Поділля і т. д. Історія, як кажуть, любить повторюватися, і як видно, бажаючих «захищати свою Батьківщину» на території сусідніх народів, ніколи не бракувало…

 Моральні настанови для «ворогів» не закінчувалися навіть після їх смерті. Часто автор подає опис епітафій як полеглих польських воїнів, так і козацьких. Скоріше за все, це були козаки, яких поховали поляки, а написи були зроблені або якимись більш вченими військовими, або під керівництвом капелана. Це, властиво, були скоріше перестороги для живих потомків полеглих козаків, або для моральної підтримки польського читача написів. Ось приклад трьох епітафій, які автор приводить в кінці восьмого розділу першої частини «Щоденника», які за частим звичаєм тих часів, були вирізьблені латиною:

Bellis corruptos hominum mores Deus emendat

Impius et ferus est ille, qui bellum cupit destabile

Fuimus periuri Deo, rebelles Regi, Reipub. hostes, Ro. ecclae infensi

 Перша цитата, хоч і не цілком дослівно, взята з твору Блаженного Августина «Про град Божий», Книга Перша, Розділ перший:

«Бог виправляє зіпсовані війнами звичаї людей».

 Другий напис невідомо звідки взятий, (останнє слово, здається, повинно писатися окремо "de stabile"):

«Нечестивий та дикий той, хто прагне неустанної війни».

 Нарешті, третій напис, вибитий з деякими скороченнями, щоб помістився, можна передати так:

«Ми порушили клятву Богу, ставши бунтівниками проти Короля, ворогами Речі Посполитої, ворожими Римській Церкві».

 З одного боку, можна бути вдячним принаймні за людяність, завдяки якій своїх полеглих ворогів супротивники поховали, поставили надгробну плиту і навіть викували на ній напис. З другого боку, написане свідчить про власний політично-релігійний світогляд, який ніяка духовність, ніяка побожність, ніяке молитовне життя не в силі перескочити. Автор «Щоденника» написав також багато побожних творів, проповідей, коментарів до середньовічних богословів, проте вузький кругозір був не в змозі помітити право інших народів на власну територію, на власну країну, на свободу, на власні права, а боротьба за все це – причому на своїй власній землі – називалася «нечестивістю, дикістю, невірністю та ворожістю».

  Historia magistra vitae est, і ми сьогодні повинні пам’ятати минувшину, особливо не дати себе звести «побожністю та молитовністю» тих, які не поважають наші права, нашу територію, наш народ. Зрештою, релігія у таких випадках – це майже завжди лише претекст до злочинів і спроба заглушити власне сумління.